Багатокультурний Львів?
Багатокультурний Львів?
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 58/2009
Моно- мало-культурний Львів
Саме таким наше місто видається мені зараз. Можливо, і так, напевне, і є, до формування такої точки зору долучилися численні розчарування, які спіткали нас після ейфорії 2004. Очевидно, що такий погляд є цілковито суб’єктивним, але водночас, чомусь доволі часто зустрічаються люди, які думають і відчувають так само. Відкинути такий дискурс сприйняття сучасного Львова загрожує ризиком щось проочити, щось пропустити або злегковажити.
Багатокультурність Львова – у далекому минулому, останнім таким періодом був, напевне, Львів міжвоєнний. І нічия вина, що опісля місто уже ніколи не було ані відкритим світові, ані переповненим різними культурами, не було воно навіть банальним «перехрестям торгових шляхів». Нічия провина – це у сенсі вини якось одного чи кількох із численних народів, що тут жили. Ними керували історичні процеси, і не завжди вони мали потугу і відвагу їх змінити. Після масакри Другої світової війни відійшли у непам’ять (на жаль, так – навіть не у саме минуле, а у непам’ять) цілі львівські світи – жидівський, німецький, австрійський, польський. Разом із ними – у примусову непам’ять був відтиснутий у каране на смерть дисидентство світ український. Натомість постав Львів моно-совєтський.
Це відомі факти і ліпше, напевне, про це прочитати у фахових істориків чи соціологів. Написано чимало якісних досліджень. У цьому номері журналу також є дуже різні тексти – від глибоких наукових досліджень і рецензій до спогадів, художньої літератури і навіть таких, що ніби тяжіють до науковості, але грішать неабиякою упередженістю і навіть фактологічними помилками. Такий калейдоскоп, на нашу думку, потрібний, бо відображає увесь контекстуальний спектр думок і різні рівні публікацій. Частина текстів уперше перекладена українською і буде дуже цікава для допитливої і думаючої людини. Розмаїття дасть змогу читачеві спробувати обрати для себе позицію, яка найбільш близька аргументацією чи бодай емоціями. З тим також усе зрозуміло. А що ж із Львовом сучасним? Чи обґрунтовано називати його тепер багатокультурним і використовувати цей, уже затертий термін у ще більш затертих рекламних буклетах чи піарі містечкових лідерів? На жаль, а можливо, і не на жаль, багатокультурність Львова сьогоднішнього дуже і дуже сумнівна.
Так, є національно-культурні товариства. Але назвіть бодай одне із них, яке реально вплітає культуру свого народу у загальний міський культурний пейзаж? Першою і наразі єдиною, дуже самодіяльною, але все ж спробою був вуличний фестиваль єврейської музики восени 2009 р. Зазвичай же, товариства займаються або соціальною роботою (це у дуже доброму і рідкісному випадку), або взагалі існують як малесенькі закриті гурточки, нерідко формально. Є, правда, ще одна форма існування національного товариства – політична. Але це окрема історія для СБУ і до культури таке товариство не має жоднісінького стосунку.
Так, є матеріальний, історико-архітектурний спадок, який діставався Львову щоразу у прикупі разом із кожним, замешканим тут народом. Тепер дістався Львову українському. Але назвіть бодай один безпроблемний архітектурний чи історичний об’єкт, який повною мірою працює на мітологію бережного нашого ставлення до колишньої багатокультурності Львова? Як не Вірменський собор спаплюжимо халтурницьким псевдо-ремонтом, то дамо згоду збудувати огидну бюрократичну казарму консуляту, яка назавжди зіпсує прекрасну затишну маленьку площу перед входом в історичний Стрийський парк. Та ще й дамо цю згоду під прапором добросусідських стосунків з польською державою, разом із нею, тим самим, нищачи і обличчя польського колись Львова. Так, є нові народи, тобто їх представники, які обживають наше місто уже у ХХІ ст. Але ця нова еміграція радше напівлегальна і транзитна, і навряд чи від неї можна очікувати заповненої окремішньої культурної ніші на мапі Львова. То у чому ж тоді багатокультурність Львова? Львова сучасного, а не колишнього, про яку уже не перший рік пишемо і ми, і багато инших авторів і видань?
Що ж Львів може запропонувати Urbi et Orbi? На жаль – а може, і не на жаль, а просто де факто – наразі пропонує монокультуру не надто ще високого рівня, яка не дотягує ані до культурницької політики Вроцлава, ані до шляхетної, хоча і усе більш провінційної культури Кракова. Але ми вчимося, як то буває, переймаючи для початку найпростіші і тому не найкращі взірці. До чого можна, скажімо, прагнути? До модерної української культури Львова із органічно вплетеними елементами культур усіх народів, які робили це місто таким, яким воно є зараз. Це тільки одна із пропозицій, яких повинно виникнути багато у процесі думання над майбутнім Львова. Багатокультурності, про яку так багато говорили меньшовики-ліберали, не повернеш. З безкультур’ям ще можна поборотися.
Ірина Магдиш
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 58/2009
Моно- мало-культурний Львів
Саме таким наше місто видається мені зараз. Можливо, і так, напевне, і є, до формування такої точки зору долучилися численні розчарування, які спіткали нас після ейфорії 2004. Очевидно, що такий погляд є цілковито суб’єктивним, але водночас, чомусь доволі часто зустрічаються люди, які думають і відчувають так само. Відкинути такий дискурс сприйняття сучасного Львова загрожує ризиком щось проочити, щось пропустити або злегковажити.
Багатокультурність Львова – у далекому минулому, останнім таким періодом був, напевне, Львів міжвоєнний. І нічия вина, що опісля місто уже ніколи не було ані відкритим світові, ані переповненим різними культурами, не було воно навіть банальним «перехрестям торгових шляхів». Нічия провина – це у сенсі вини якось одного чи кількох із численних народів, що тут жили. Ними керували історичні процеси, і не завжди вони мали потугу і відвагу їх змінити. Після масакри Другої світової війни відійшли у непам’ять (на жаль, так – навіть не у саме минуле, а у непам’ять) цілі львівські світи – жидівський, німецький, австрійський, польський. Разом із ними – у примусову непам’ять був відтиснутий у каране на смерть дисидентство світ український. Натомість постав Львів моно-совєтський.
Це відомі факти і ліпше, напевне, про це прочитати у фахових істориків чи соціологів. Написано чимало якісних досліджень. У цьому номері журналу також є дуже різні тексти – від глибоких наукових досліджень і рецензій до спогадів, художньої літератури і навіть таких, що ніби тяжіють до науковості, але грішать неабиякою упередженістю і навіть фактологічними помилками. Такий калейдоскоп, на нашу думку, потрібний, бо відображає увесь контекстуальний спектр думок і різні рівні публікацій. Частина текстів уперше перекладена українською і буде дуже цікава для допитливої і думаючої людини. Розмаїття дасть змогу читачеві спробувати обрати для себе позицію, яка найбільш близька аргументацією чи бодай емоціями. З тим також усе зрозуміло. А що ж із Львовом сучасним? Чи обґрунтовано називати його тепер багатокультурним і використовувати цей, уже затертий термін у ще більш затертих рекламних буклетах чи піарі містечкових лідерів? На жаль, а можливо, і не на жаль, багатокультурність Львова сьогоднішнього дуже і дуже сумнівна.
Так, є національно-культурні товариства. Але назвіть бодай одне із них, яке реально вплітає культуру свого народу у загальний міський культурний пейзаж? Першою і наразі єдиною, дуже самодіяльною, але все ж спробою був вуличний фестиваль єврейської музики восени 2009 р. Зазвичай же, товариства займаються або соціальною роботою (це у дуже доброму і рідкісному випадку), або взагалі існують як малесенькі закриті гурточки, нерідко формально. Є, правда, ще одна форма існування національного товариства – політична. Але це окрема історія для СБУ і до культури таке товариство не має жоднісінького стосунку.
Так, є матеріальний, історико-архітектурний спадок, який діставався Львову щоразу у прикупі разом із кожним, замешканим тут народом. Тепер дістався Львову українському. Але назвіть бодай один безпроблемний архітектурний чи історичний об’єкт, який повною мірою працює на мітологію бережного нашого ставлення до колишньої багатокультурності Львова? Як не Вірменський собор спаплюжимо халтурницьким псевдо-ремонтом, то дамо згоду збудувати огидну бюрократичну казарму консуляту, яка назавжди зіпсує прекрасну затишну маленьку площу перед входом в історичний Стрийський парк. Та ще й дамо цю згоду під прапором добросусідських стосунків з польською державою, разом із нею, тим самим, нищачи і обличчя польського колись Львова. Так, є нові народи, тобто їх представники, які обживають наше місто уже у ХХІ ст. Але ця нова еміграція радше напівлегальна і транзитна, і навряд чи від неї можна очікувати заповненої окремішньої культурної ніші на мапі Львова. То у чому ж тоді багатокультурність Львова? Львова сучасного, а не колишнього, про яку уже не перший рік пишемо і ми, і багато инших авторів і видань?
Що ж Львів може запропонувати Urbi et Orbi? На жаль – а може, і не на жаль, а просто де факто – наразі пропонує монокультуру не надто ще високого рівня, яка не дотягує ані до культурницької політики Вроцлава, ані до шляхетної, хоча і усе більш провінційної культури Кракова. Але ми вчимося, як то буває, переймаючи для початку найпростіші і тому не найкращі взірці. До чого можна, скажімо, прагнути? До модерної української культури Львова із органічно вплетеними елементами культур усіх народів, які робили це місто таким, яким воно є зараз. Це тільки одна із пропозицій, яких повинно виникнути багато у процесі думання над майбутнім Львова. Багатокультурності, про яку так багато говорили меньшовики-ліберали, не повернеш. З безкультур’ям ще можна поборотися.
Ірина Магдиш
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 58/2009
Моно- мало-культурний Львів
Саме таким наше місто видається мені зараз. Можливо, і так, напевне, і є, до формування такої точки зору долучилися численні розчарування, які спіткали нас після ейфорії 2004. Очевидно, що такий погляд є цілковито суб’єктивним, але водночас, чомусь доволі часто зустрічаються люди, які думають і відчувають так само. Відкинути такий дискурс сприйняття сучасного Львова загрожує ризиком щось проочити, щось пропустити або злегковажити.
Багатокультурність Львова – у далекому минулому, останнім таким періодом був, напевне, Львів міжвоєнний. І нічия вина, що опісля місто уже ніколи не було ані відкритим світові, ані переповненим різними культурами, не було воно навіть банальним «перехрестям торгових шляхів». Нічия провина – це у сенсі вини якось одного чи кількох із численних народів, що тут жили. Ними керували історичні процеси, і не завжди вони мали потугу і відвагу їх змінити. Після масакри Другої світової війни відійшли у непам’ять (на жаль, так – навіть не у саме минуле, а у непам’ять) цілі львівські світи – жидівський, німецький, австрійський, польський. Разом із ними – у примусову непам’ять був відтиснутий у каране на смерть дисидентство світ український. Натомість постав Львів моно-совєтський.
Це відомі факти і ліпше, напевне, про це прочитати у фахових істориків чи соціологів. Написано чимало якісних досліджень. У цьому номері журналу також є дуже різні тексти – від глибоких наукових досліджень і рецензій до спогадів, художньої літератури і навіть таких, що ніби тяжіють до науковості, але грішать неабиякою упередженістю і навіть фактологічними помилками. Такий калейдоскоп, на нашу думку, потрібний, бо відображає увесь контекстуальний спектр думок і різні рівні публікацій. Частина текстів уперше перекладена українською і буде дуже цікава для допитливої і думаючої людини. Розмаїття дасть змогу читачеві спробувати обрати для себе позицію, яка найбільш близька аргументацією чи бодай емоціями. З тим також усе зрозуміло. А що ж із Львовом сучасним? Чи обґрунтовано називати його тепер багатокультурним і використовувати цей, уже затертий термін у ще більш затертих рекламних буклетах чи піарі містечкових лідерів? На жаль, а можливо, і не на жаль, багатокультурність Львова сьогоднішнього дуже і дуже сумнівна.
Так, є національно-культурні товариства. Але назвіть бодай одне із них, яке реально вплітає культуру свого народу у загальний міський культурний пейзаж? Першою і наразі єдиною, дуже самодіяльною, але все ж спробою був вуличний фестиваль єврейської музики восени 2009 р. Зазвичай же, товариства займаються або соціальною роботою (це у дуже доброму і рідкісному випадку), або взагалі існують як малесенькі закриті гурточки, нерідко формально. Є, правда, ще одна форма існування національного товариства – політична. Але це окрема історія для СБУ і до культури таке товариство не має жоднісінького стосунку.
Так, є матеріальний, історико-архітектурний спадок, який діставався Львову щоразу у прикупі разом із кожним, замешканим тут народом. Тепер дістався Львову українському. Але назвіть бодай один безпроблемний архітектурний чи історичний об’єкт, який повною мірою працює на мітологію бережного нашого ставлення до колишньої багатокультурності Львова? Як не Вірменський собор спаплюжимо халтурницьким псевдо-ремонтом, то дамо згоду збудувати огидну бюрократичну казарму консуляту, яка назавжди зіпсує прекрасну затишну маленьку площу перед входом в історичний Стрийський парк. Та ще й дамо цю згоду під прапором добросусідських стосунків з польською державою, разом із нею, тим самим, нищачи і обличчя польського колись Львова. Так, є нові народи, тобто їх представники, які обживають наше місто уже у ХХІ ст. Але ця нова еміграція радше напівлегальна і транзитна, і навряд чи від неї можна очікувати заповненої окремішньої культурної ніші на мапі Львова. То у чому ж тоді багатокультурність Львова? Львова сучасного, а не колишнього, про яку уже не перший рік пишемо і ми, і багато инших авторів і видань?
Що ж Львів може запропонувати Urbi et Orbi? На жаль – а може, і не на жаль, а просто де факто – наразі пропонує монокультуру не надто ще високого рівня, яка не дотягує ані до культурницької політики Вроцлава, ані до шляхетної, хоча і усе більш провінційної культури Кракова. Але ми вчимося, як то буває, переймаючи для початку найпростіші і тому не найкращі взірці. До чого можна, скажімо, прагнути? До модерної української культури Львова із органічно вплетеними елементами культур усіх народів, які робили це місто таким, яким воно є зараз. Це тільки одна із пропозицій, яких повинно виникнути багато у процесі думання над майбутнім Львова. Багатокультурності, про яку так багато говорили меньшовики-ліберали, не повернеш. З безкультур’ям ще можна поборотися.
Ірина Магдиш
