Багато хто в Україні кілька останніх десятиріч задавався запитанням — а яку ж роль відігравав чи відіграє Бруно Шульц для нас? Звичайно, було доволі панегіричних відмовок. Так само, як і прихованого ігнорування. Багато метафор та славослів’я. Однак, як на мене, то ми ще не спромоглися на посутню відповідь. Коли я вживаю слово «ми», то маю на увазі не лише сучасний український контекст, хоча передусім власне його. Але також й інші контексти — російський і навіть польський. Це, звичайно, теза ризикована. Та про що саме вона говорить? Як на мене, то це проста констатація того, що Шульц ще не став академічним раритетом, предметом виключно прискіпливої «фахової» літературної препарації. Попри те, що його вбили більш ніж півстоліття тому, його проза ще зріє, з перспективи часу набирає нових якостей, барв, запахів. На моє переконання проза Шульца ще не вийшла з живого літературного процесу. Вона впливає, вона читана, вона шукана, вона все ще формує нові літературні нурти, нові літературні школи. Реконструкція входження прози Бруно Шульца у новітній український культурний процес та контекст, яку я пробую зробити цим текстом, і є свідченням того, наскільки активно вона впливала і на сферу естетичну, і на сферу моральну, формувала смаки та переконання. Під його впливом зростали і окремі особистості, і цілі середовища. Не даремно після того, як проза Бруно Шульца вже кілька разів перекладена українською мовою, її знову й знову пробують перекладати. Історія повернення Шульца у Галичину стала приводом і до політичних дискусій, і до створення засад толерантності сучасного українського суспільства.