Модерне москвофільство. Мазепа і мазепинство
Модерне москвофільство. Мазепа і мазепинство
Дмитро Донцов (1883 — 1973) — одна з найбільш харизматичних і водночас найбільш одіозних постатей української інтелектуальної історії ХХ століття.
Користуючись його власним визначенням (зі статті про Мазепу, вміщеній у цьому виданні), Донцов належав до того типу великих людей, «яким і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика».
Ім’я самого Донцова і справді стало прапором покоління (навіть не одного, а одразу кількох поколінь борців за самостійну Українську Державу 1920 — 1950-х років, як перед тим ім’я Франка — для генерації «Молодої України»), та водночас і досі не припиняє дратувати тих, у кого саме лише слово «націоналізм» викликає конвульсивні напади неконтрольованої люті.
Що ж до автора «Підстав нашої політики» (1921 р.), «Націоналізму» (1926 р.) та «Духу нашої давнини» (1944 р.) (і ще десятків капітальних книжок та сотень резонансних публікацій у пресі) і справді не можна залишатися байдужим; його непересічну, яскраво неповторну особистість люблять або ненавидять, його глибокі, не раз революційні, ідеї беззастережно поділяють або рішуче відкидають. Ревний прихильник радикальної дихотомічної логіки «або — або», він став авторитетним Учителем нації — володарем дум кількох генерацій — та ненастанним провокатором-збурювачем суспільного спокою, суб’єктом національної самокритики та водночас об’єктом нещадної (і не завжди справедливої) критики. Діапазон оцінок його неординарної постаті й багатогранної спадщини охоплює діаметрально протилежні крайнощі: від «апостол національної ідеї» до «український фашист», від «духовний спадкоємець Шевченка» до «необільшовик», від «провісник нової України» — до «релікт тоталітарного мислення»...
Віртуозний, пристрасний, світоглядний публіцист та самостійний політичний мислитель, невтомний генератор сенсів, творець оригінальних образів і концепцій, — він зачаровує наступальною енергетикою своїх текстів, заворожує колосальною гравітаційною сугестивною силою. Публіцистичне слово Донцова має не просто публічно-риторичну, а магічну, містичну природу. Він не просто переконує читача, — він його завойовує, щоб звільнити, бере в полон, щоб визволити, підкоряє собі, щоб переродити й оновити його душу. У його рядках палахкотить вулканічний вогонь національної пристрасті та кристалізуються алмази національної рефлексії. Чуття і розум тут злютовані в одну неподільну цілість інтелектуально-емоційного само- і світоосягання під спільним знаменником — під знаком ідеї Нації.
Нащадок козацького роду (за легендою, один із його ймовірних предків, козацький полковник Федір Донець, був першим колонізатором Слобожанщини); уродженець провінційного Мелітополя, загубленого серед таврійського степу, випаленого південним сонцем і понівеченого російською колонізаційною політикою; талановитий студент спершу Петербурзького, а потім Віденського й Львівського університетів, наполегливий не стільки в освіті, скільки в самоосвіті; доктор права і заразом активний політичний діяч (зокрема, перший голова Союзу Визволення України, директор Української Телеграфічної Агенції при уряді гетьмана Павла Скоропадського, співзасновник Партії хліборобів-демократів та ін.); досвідчений журналіст та редактор багатьох періодичних видань (насамперед «Заграви» та знаменитого «Вістника», спадкоємця давнішого «ЛНВ» за редакцією М. Грушевського та І. Франка), — він швидко позбувся наївних та, як виявилось, шкідливих соціал-демократичних ілюзій і майже від самого початку своєї інтелектуальної біографії виробив чітку ідеологічну позицію, відому сьогодні під назвою інтегрального (чи, іншими словами, чинного, вольового) націоналізму.
Стислу формулу цієї ідеологічної доктрини знаходимо вже у ранній праці Донцова — «Мазепа і мазепинство» (1919 р.): «Неприступність до чужих, ненаціональних ідеологій, оцінка всього з погляду національного українського егоїзму, вирахованість і розвага в політиці і почуття безкомпромісовости — той внутрішний вогонь, що робить із людини маньяка своєї ідеї, готового скоріше згинути тут, зараз, на місці, ніж ступити хоч крок назад — коли пора для дії!»
Гранична щирість, одвертість і виразність цієї позиції, багаторазово підтверджена ідейною послідовністю її речника впродовж наступних періодів його майже 90-літнього життєвого шляху, не могла не імпонувати одним — і не відстрашувати інших. Тож чітко поляризувала (і досі поляризує!) аудиторію за принципом «свій — чужий», «друг — ворог».
Невдовзі після появи праці Д. Донцова «Модерне москвофільство» (1913 р.), лідер російських конституційних демократів («кадетів») Павло Мілюков, виступаючи на засіданні Державної Думи 19 лютого 1914 року, звернувся до колег-парламентарів із таким застереженням: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (у брошурі «Модерне москвофільство») Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ...Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!..»
Цьогоріч, коли від часу виходу цієї симптоматичної і багато в чому пророчої праці (ранньої хронологічно та зрілої світоглядно) минає століття, багато хто в українському політикумі, на жаль, і досі плекає примарні і марні надії на те, що буцімто «Росія нам допоможе», тож ми, мовляв, «навіки разом». Тим часом діагноз, що його з нещадною точністю поставив доктор Донцов інтелектуально вторинній та духовно, політично й економічно залежній «малоросійській» псевдоеліті, і досі чинний, тільки що модерне москвофільство виродилося в постмодерне (та суті своєї від того не змінило...).
Донцових же серед «провідників нації» навряд чи побільшало.
А проте сьогодні маємо підстави сподіватися, що тривожний і владний голос цього жерця, речника й мученика національної ідеї, буде почуто — нехай і не всіма, бодай тими, хто спроможний його чути. І (пост)модерному москвофільству здатні будемо протиставити свідоме й войовниче «мазепинство», чи, точніше, донцовський націоналізм — активний, чинний, вольовий.
Ми не маємо, конче усі без винятку, любити Донцова; — як і Мазепу, його любили жінки й поети, а ненавиділи ідеологічні опоненти й політичні шахраї з нібито власного табору. Зрештою, не конче маємо й поділяти всі його погляди. Одначе, — переконаний! — як і мазепинську, так і донцовську національну пристрасть мусимо врешті вивести з рівня інстинкту на рівень рефлексії та перетворити на дієвий націєтворчий чин. А «його (і Мазепи, й Донцова. — Б. Т.) велику любов і велику ненависть маємо засвоїти як лінії політики нації, що знає, може, компроміси розуму, але ніколи — компроміси совісти» («Мазепа і мазепинство»).
Саме таким — безкомпромісним, експресивним, категоричним, радикальним, навіть несамовитим — увійшов Дмитро Донцов в історію національної мислі. Увійшов, щоб залишитись назавжди — і залишитись собою.
У своїй фундаментальній, нині вже класичній, праці «Націоналізм», що стала своєрідним євангелієм та водночас підручником із визвольної боротьби для тих юнаків, які невдовзі стали членами ОУН, а згодом і вояками УПА, Дмитро Донцов афористично стисло постулює незаперечну, на мій погляд, істину: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».
Актуальність цих слів сьогодні — свідчення не стільки передбачливості їхнього автора, скільки нашої неспроможності втілити його заповіти — зробити реальністю «правду прадідів великих».
Тож сьогодні перечитати Донцова для нашого сучасника означає перечитати самого себе: переглянути власну історію, переоцінити власну сучасність, зазирнути у власне майбутнє.
Перечитаймо.
Богдан ТИХОЛОЗ
Дмитро Донцов (1883 — 1973) — одна з найбільш харизматичних і водночас найбільш одіозних постатей української інтелектуальної історії ХХ століття.
Користуючись його власним визначенням (зі статті про Мазепу, вміщеній у цьому виданні), Донцов належав до того типу великих людей, «яким і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика».
Ім’я самого Донцова і справді стало прапором покоління (навіть не одного, а одразу кількох поколінь борців за самостійну Українську Державу 1920 — 1950-х років, як перед тим ім’я Франка — для генерації «Молодої України»), та водночас і досі не припиняє дратувати тих, у кого саме лише слово «націоналізм» викликає конвульсивні напади неконтрольованої люті.
Що ж до автора «Підстав нашої політики» (1921 р.), «Націоналізму» (1926 р.) та «Духу нашої давнини» (1944 р.) (і ще десятків капітальних книжок та сотень резонансних публікацій у пресі) і справді не можна залишатися байдужим; його непересічну, яскраво неповторну особистість люблять або ненавидять, його глибокі, не раз революційні, ідеї беззастережно поділяють або рішуче відкидають. Ревний прихильник радикальної дихотомічної логіки «або — або», він став авторитетним Учителем нації — володарем дум кількох генерацій — та ненастанним провокатором-збурювачем суспільного спокою, суб’єктом національної самокритики та водночас об’єктом нещадної (і не завжди справедливої) критики. Діапазон оцінок його неординарної постаті й багатогранної спадщини охоплює діаметрально протилежні крайнощі: від «апостол національної ідеї» до «український фашист», від «духовний спадкоємець Шевченка» до «необільшовик», від «провісник нової України» — до «релікт тоталітарного мислення»...
Віртуозний, пристрасний, світоглядний публіцист та самостійний політичний мислитель, невтомний генератор сенсів, творець оригінальних образів і концепцій, — він зачаровує наступальною енергетикою своїх текстів, заворожує колосальною гравітаційною сугестивною силою. Публіцистичне слово Донцова має не просто публічно-риторичну, а магічну, містичну природу. Він не просто переконує читача, — він його завойовує, щоб звільнити, бере в полон, щоб визволити, підкоряє собі, щоб переродити й оновити його душу. У його рядках палахкотить вулканічний вогонь національної пристрасті та кристалізуються алмази національної рефлексії. Чуття і розум тут злютовані в одну неподільну цілість інтелектуально-емоційного само- і світоосягання під спільним знаменником — під знаком ідеї Нації.
Нащадок козацького роду (за легендою, один із його ймовірних предків, козацький полковник Федір Донець, був першим колонізатором Слобожанщини); уродженець провінційного Мелітополя, загубленого серед таврійського степу, випаленого південним сонцем і понівеченого російською колонізаційною політикою; талановитий студент спершу Петербурзького, а потім Віденського й Львівського університетів, наполегливий не стільки в освіті, скільки в самоосвіті; доктор права і заразом активний політичний діяч (зокрема, перший голова Союзу Визволення України, директор Української Телеграфічної Агенції при уряді гетьмана Павла Скоропадського, співзасновник Партії хліборобів-демократів та ін.); досвідчений журналіст та редактор багатьох періодичних видань (насамперед «Заграви» та знаменитого «Вістника», спадкоємця давнішого «ЛНВ» за редакцією М. Грушевського та І. Франка), — він швидко позбувся наївних та, як виявилось, шкідливих соціал-демократичних ілюзій і майже від самого початку своєї інтелектуальної біографії виробив чітку ідеологічну позицію, відому сьогодні під назвою інтегрального (чи, іншими словами, чинного, вольового) націоналізму.
Стислу формулу цієї ідеологічної доктрини знаходимо вже у ранній праці Донцова — «Мазепа і мазепинство» (1919 р.): «Неприступність до чужих, ненаціональних ідеологій, оцінка всього з погляду національного українського егоїзму, вирахованість і розвага в політиці і почуття безкомпромісовости — той внутрішний вогонь, що робить із людини маньяка своєї ідеї, готового скоріше згинути тут, зараз, на місці, ніж ступити хоч крок назад — коли пора для дії!»
Гранична щирість, одвертість і виразність цієї позиції, багаторазово підтверджена ідейною послідовністю її речника впродовж наступних періодів його майже 90-літнього життєвого шляху, не могла не імпонувати одним — і не відстрашувати інших. Тож чітко поляризувала (і досі поляризує!) аудиторію за принципом «свій — чужий», «друг — ворог».
Невдовзі після появи праці Д. Донцова «Модерне москвофільство» (1913 р.), лідер російських конституційних демократів («кадетів») Павло Мілюков, виступаючи на засіданні Державної Думи 19 лютого 1914 року, звернувся до колег-парламентарів із таким застереженням: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (у брошурі «Модерне москвофільство») Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ...Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!..»
Цьогоріч, коли від часу виходу цієї симптоматичної і багато в чому пророчої праці (ранньої хронологічно та зрілої світоглядно) минає століття, багато хто в українському політикумі, на жаль, і досі плекає примарні і марні надії на те, що буцімто «Росія нам допоможе», тож ми, мовляв, «навіки разом». Тим часом діагноз, що його з нещадною точністю поставив доктор Донцов інтелектуально вторинній та духовно, політично й економічно залежній «малоросійській» псевдоеліті, і досі чинний, тільки що модерне москвофільство виродилося в постмодерне (та суті своєї від того не змінило...).
Донцових же серед «провідників нації» навряд чи побільшало.
А проте сьогодні маємо підстави сподіватися, що тривожний і владний голос цього жерця, речника й мученика національної ідеї, буде почуто — нехай і не всіма, бодай тими, хто спроможний його чути. І (пост)модерному москвофільству здатні будемо протиставити свідоме й войовниче «мазепинство», чи, точніше, донцовський націоналізм — активний, чинний, вольовий.
Ми не маємо, конче усі без винятку, любити Донцова; — як і Мазепу, його любили жінки й поети, а ненавиділи ідеологічні опоненти й політичні шахраї з нібито власного табору. Зрештою, не конче маємо й поділяти всі його погляди. Одначе, — переконаний! — як і мазепинську, так і донцовську національну пристрасть мусимо врешті вивести з рівня інстинкту на рівень рефлексії та перетворити на дієвий націєтворчий чин. А «його (і Мазепи, й Донцова. — Б. Т.) велику любов і велику ненависть маємо засвоїти як лінії політики нації, що знає, може, компроміси розуму, але ніколи — компроміси совісти» («Мазепа і мазепинство»).
Саме таким — безкомпромісним, експресивним, категоричним, радикальним, навіть несамовитим — увійшов Дмитро Донцов в історію національної мислі. Увійшов, щоб залишитись назавжди — і залишитись собою.
У своїй фундаментальній, нині вже класичній, праці «Націоналізм», що стала своєрідним євангелієм та водночас підручником із визвольної боротьби для тих юнаків, які невдовзі стали членами ОУН, а згодом і вояками УПА, Дмитро Донцов афористично стисло постулює незаперечну, на мій погляд, істину: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».
Актуальність цих слів сьогодні — свідчення не стільки передбачливості їхнього автора, скільки нашої неспроможності втілити його заповіти — зробити реальністю «правду прадідів великих».
Тож сьогодні перечитати Донцова для нашого сучасника означає перечитати самого себе: переглянути власну історію, переоцінити власну сучасність, зазирнути у власне майбутнє.
Перечитаймо.
Богдан ТИХОЛОЗ
Дмитро Донцов (1883 — 1973) — одна з найбільш харизматичних і водночас найбільш одіозних постатей української інтелектуальної історії ХХ століття.
Користуючись його власним визначенням (зі статті про Мазепу, вміщеній у цьому виданні), Донцов належав до того типу великих людей, «яким і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика».
Ім’я самого Донцова і справді стало прапором покоління (навіть не одного, а одразу кількох поколінь борців за самостійну Українську Державу 1920 — 1950-х років, як перед тим ім’я Франка — для генерації «Молодої України»), та водночас і досі не припиняє дратувати тих, у кого саме лише слово «націоналізм» викликає конвульсивні напади неконтрольованої люті.
Що ж до автора «Підстав нашої політики» (1921 р.), «Націоналізму» (1926 р.) та «Духу нашої давнини» (1944 р.) (і ще десятків капітальних книжок та сотень резонансних публікацій у пресі) і справді не можна залишатися байдужим; його непересічну, яскраво неповторну особистість люблять або ненавидять, його глибокі, не раз революційні, ідеї беззастережно поділяють або рішуче відкидають. Ревний прихильник радикальної дихотомічної логіки «або — або», він став авторитетним Учителем нації — володарем дум кількох генерацій — та ненастанним провокатором-збурювачем суспільного спокою, суб’єктом національної самокритики та водночас об’єктом нещадної (і не завжди справедливої) критики. Діапазон оцінок його неординарної постаті й багатогранної спадщини охоплює діаметрально протилежні крайнощі: від «апостол національної ідеї» до «український фашист», від «духовний спадкоємець Шевченка» до «необільшовик», від «провісник нової України» — до «релікт тоталітарного мислення»...
Віртуозний, пристрасний, світоглядний публіцист та самостійний політичний мислитель, невтомний генератор сенсів, творець оригінальних образів і концепцій, — він зачаровує наступальною енергетикою своїх текстів, заворожує колосальною гравітаційною сугестивною силою. Публіцистичне слово Донцова має не просто публічно-риторичну, а магічну, містичну природу. Він не просто переконує читача, — він його завойовує, щоб звільнити, бере в полон, щоб визволити, підкоряє собі, щоб переродити й оновити його душу. У його рядках палахкотить вулканічний вогонь національної пристрасті та кристалізуються алмази національної рефлексії. Чуття і розум тут злютовані в одну неподільну цілість інтелектуально-емоційного само- і світоосягання під спільним знаменником — під знаком ідеї Нації.
Нащадок козацького роду (за легендою, один із його ймовірних предків, козацький полковник Федір Донець, був першим колонізатором Слобожанщини); уродженець провінційного Мелітополя, загубленого серед таврійського степу, випаленого південним сонцем і понівеченого російською колонізаційною політикою; талановитий студент спершу Петербурзького, а потім Віденського й Львівського університетів, наполегливий не стільки в освіті, скільки в самоосвіті; доктор права і заразом активний політичний діяч (зокрема, перший голова Союзу Визволення України, директор Української Телеграфічної Агенції при уряді гетьмана Павла Скоропадського, співзасновник Партії хліборобів-демократів та ін.); досвідчений журналіст та редактор багатьох періодичних видань (насамперед «Заграви» та знаменитого «Вістника», спадкоємця давнішого «ЛНВ» за редакцією М. Грушевського та І. Франка), — він швидко позбувся наївних та, як виявилось, шкідливих соціал-демократичних ілюзій і майже від самого початку своєї інтелектуальної біографії виробив чітку ідеологічну позицію, відому сьогодні під назвою інтегрального (чи, іншими словами, чинного, вольового) націоналізму.
Стислу формулу цієї ідеологічної доктрини знаходимо вже у ранній праці Донцова — «Мазепа і мазепинство» (1919 р.): «Неприступність до чужих, ненаціональних ідеологій, оцінка всього з погляду національного українського егоїзму, вирахованість і розвага в політиці і почуття безкомпромісовости — той внутрішний вогонь, що робить із людини маньяка своєї ідеї, готового скоріше згинути тут, зараз, на місці, ніж ступити хоч крок назад — коли пора для дії!»
Гранична щирість, одвертість і виразність цієї позиції, багаторазово підтверджена ідейною послідовністю її речника впродовж наступних періодів його майже 90-літнього життєвого шляху, не могла не імпонувати одним — і не відстрашувати інших. Тож чітко поляризувала (і досі поляризує!) аудиторію за принципом «свій — чужий», «друг — ворог».
Невдовзі після появи праці Д. Донцова «Модерне москвофільство» (1913 р.), лідер російських конституційних демократів («кадетів») Павло Мілюков, виступаючи на засіданні Державної Думи 19 лютого 1914 року, звернувся до колег-парламентарів із таким застереженням: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (у брошурі «Модерне москвофільство») Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ...Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!..»
Цьогоріч, коли від часу виходу цієї симптоматичної і багато в чому пророчої праці (ранньої хронологічно та зрілої світоглядно) минає століття, багато хто в українському політикумі, на жаль, і досі плекає примарні і марні надії на те, що буцімто «Росія нам допоможе», тож ми, мовляв, «навіки разом». Тим часом діагноз, що його з нещадною точністю поставив доктор Донцов інтелектуально вторинній та духовно, політично й економічно залежній «малоросійській» псевдоеліті, і досі чинний, тільки що модерне москвофільство виродилося в постмодерне (та суті своєї від того не змінило...).
Донцових же серед «провідників нації» навряд чи побільшало.
А проте сьогодні маємо підстави сподіватися, що тривожний і владний голос цього жерця, речника й мученика національної ідеї, буде почуто — нехай і не всіма, бодай тими, хто спроможний його чути. І (пост)модерному москвофільству здатні будемо протиставити свідоме й войовниче «мазепинство», чи, точніше, донцовський націоналізм — активний, чинний, вольовий.
Ми не маємо, конче усі без винятку, любити Донцова; — як і Мазепу, його любили жінки й поети, а ненавиділи ідеологічні опоненти й політичні шахраї з нібито власного табору. Зрештою, не конче маємо й поділяти всі його погляди. Одначе, — переконаний! — як і мазепинську, так і донцовську національну пристрасть мусимо врешті вивести з рівня інстинкту на рівень рефлексії та перетворити на дієвий націєтворчий чин. А «його (і Мазепи, й Донцова. — Б. Т.) велику любов і велику ненависть маємо засвоїти як лінії політики нації, що знає, може, компроміси розуму, але ніколи — компроміси совісти» («Мазепа і мазепинство»).
Саме таким — безкомпромісним, експресивним, категоричним, радикальним, навіть несамовитим — увійшов Дмитро Донцов в історію національної мислі. Увійшов, щоб залишитись назавжди — і залишитись собою.
У своїй фундаментальній, нині вже класичній, праці «Націоналізм», що стала своєрідним євангелієм та водночас підручником із визвольної боротьби для тих юнаків, які невдовзі стали членами ОУН, а згодом і вояками УПА, Дмитро Донцов афористично стисло постулює незаперечну, на мій погляд, істину: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».
Актуальність цих слів сьогодні — свідчення не стільки передбачливості їхнього автора, скільки нашої неспроможності втілити його заповіти — зробити реальністю «правду прадідів великих».
Тож сьогодні перечитати Донцова для нашого сучасника означає перечитати самого себе: переглянути власну історію, переоцінити власну сучасність, зазирнути у власне майбутнє.
Перечитаймо.
Богдан ТИХОЛОЗ
