В історії української літератури творчість Максима Рильського є яскравим прикладом політичного насильства над поетичним талантом, коли поетова візія світу у вимушених обставинах розпадається навпіл: на ліричне та ідеологічне сприйняття дійсності. Найкращим підтвердженням такого роздвоєння чи розполовинення простору творчої уяви Максима Рильського може стати структурно-семіотична картографія не лише всіх його текстів, а й назв усіх прижиттєво виданих тридцяти п’яти поетичних збірок.Уже навіть сама кількість поетичних збірок може бути свідченням певної одержимості у пристрасному намаганні поета будь-що дотримуватися у своїй творчій долі принципу компенсації чи симетричного вирівнювання насильної ідеологічної заанґажованості невимушеністю життєствердної сили ліричного слова. У цьому розумінні Максим Рильський, насправді, є найпарадоксальнішим українським поетом, який на політичне насильство відповідав ліричним вибухом, місія якого, вочевидь, була в порятунку від остаточного краху його і як Людини, і як Поета. Переклад з української, передмова від перекладача і примітки Михайла Найдана.