Пастки свободи слова
Пастки свободи слова
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 59/2009
Фах як фах
Це дуже неспокійне число. Більшість його текстів написана, а частина проговорена і записана, майже надривно, із метафорами, гаслами і слоганами. До багатьох із них заголовки навіть не треба було довго вигадувати – вони самі голосно «лізли» із кожного речення. Навіть те, що сказано із великим почуттям гумору й іронії, має під собою важку, залізобетонну плиту великого професійного досвіду, з якої стирчать шпичаки тривоги. Там, де за плечима колись росли легкі крила, тепер – важкий досвід.
Чим більше патосу чи надриву у текстах, тим спокійнішим, мені видається, повинен бути вступ. Зрештою, це не насильство над собою, і я насправді не відчуваю ані «кінця» української журналістики, ані її «злету». Фах як фах. Не менш, але і не більш відповідальний, ніж инші. Учитель є посередником між дітьми і масивом знань, лікар – між людиною і її здоров’ям, водій – між людиною і точкою А, чи B. Журналіст – посередник між нами і владою. І що? Від того він страшніший чи небезпечніший? Чи святіший? Не думаю. Не думаю, що більше, ніж лікар, водій чи учитель.
Але тільки у випадку, коли ми маємо вибір. Якщо ми самі маємо вільний доступ до багатьох джерел інформації і маємо добру волю включати голову при її сприйнятті. У цьому сенсі українська журналістика просунулася значно уперед. І права Юлія Мостова, яка твердить, що наявність жовтої преси свідчить про зрілість професії і ринку. Якщо ж ми не маємо вибору, або не користаємося ним і покладаємося тільки на те, що нам подадуть під тим чи иншим соусом – тоді, звісно, професія журналіста є для нас однією із визначальних у нашому світогляді. Напевно, це і впоюють усім студентам і студенткам прикро згадуваних у будь-яких розмовах Журфаків. Не те, що вони повинні високим фаховим рівнем, почуттям відповідальности чи просто наявністю сумління вибороти собі читача, а заразом і гроші. Судячи із того, що є на виході журналістських факультетів, там вчать тільки одного – як прилаштуватися там, де скажуть, у якому керунку маніпулювати, і ще й платитимуть за це. Це зовсім не образа для молодих, це їхня велика проблема, що вони покладені винятково на самоосвіту. А вона не кожному вдається.
Матеріали для журналу готували на підставі семінарів, які Журнал Ї проводив спільно із найліпшими українськими і польськими журналістами. Після тих розмов залишилося чимало запитань і сумнівів. Скажімо, чи таке вже й стовідсотково справедливе журналістське розслідування? Адже існує великий ризик, що журналіст спокуситься позицією безкомпромісного викривача чи верховного судді, і, не маючи на це жодних повноважень, знищить людину. Добре, якщо насправді злочинця. А якщо ні? Адже публікація у ЗМІ – це часто уже вирок, який роками тягне за собою чорний слід у житті людини, навіть, якщо факти не підтвердилися. Це небезпека для мас-медійного фахівця, не кажучи уже про молодих і бистрих на голосні скандали журналістів. А у ситуації засилля замовних матеріалів у нашій вітчизняній пресі – це взагалі знаряддя кілера.
Сумніви викликала і думка одного із авторів про те, що «зростатиме якість і професійність і медій, і журналістів при відповідному зростанні їхньої ціни». Можливо, так воно і буде, але навіть у найпотужніших окулярах не видно жодної тенденції, чи, бодай, потреби у такому розвитку подій. Існуючі медіа цілком задовольняють самі себе і своїх власників, бо наразі виконують (у переважній більшості своїй) функцію обслуговування політичних, вузько особистісних проектів. Запитань багато, і відповідати на них, мабуть, треба з огляду на світові тенденції розвитку медій. Ми спізнюємося і відстаємо від розвинутого світу щонайменше на п’ятдесят, а то й на усі сто років. У свій час ми так і не спромоглися на створення всеукраїнської авторитетної газети з мільйонними тиражами. А світ уже пішов далі, і такі газети, цілі медійні корпорації переформатовуються на инші види поширення інформації, передусім, інтернет. Можливо, нам варто узяти старт уже з такої позиції, а не наздоганяти потяг, у який і так не встигнемо ускочити?
Звісно, це зовсім не означає, що від завтра закриваються усі газети, газетки і бойові листки. Вони ще довго і успішно виконуватимуть свою роль для масового читача України. Питання тільки у тому, якою вони бачать цю роль. Чи у маніпуляції людським мисленням і отуплюванні народу, чи в інформуванні? Не треба нам вкладати чужі думки у наші голови. Дайте нам відносно об’єктивну інформацію, або багато інформації із різних джерел, а ми уже самі створимо опінію. Свою, власну. Хибну чи ні – це вже инше питання.
Головне – вибір. Журналіст повинен мати можливість і право реалізації і заробітку у той спосіб і у такому ЗМІ, який він вважає допустимим для свого сумління і рівня кваліфікації. Той, хто відбирає інформацію, повинен мати можливість і право обирати багато джерел інформації і робити свої висновки. І тоді відпаде необхідність у демонізації чи сакралізації журналістського фаху.
Ірина Магдиш
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 59/2009
Фах як фах
Це дуже неспокійне число. Більшість його текстів написана, а частина проговорена і записана, майже надривно, із метафорами, гаслами і слоганами. До багатьох із них заголовки навіть не треба було довго вигадувати – вони самі голосно «лізли» із кожного речення. Навіть те, що сказано із великим почуттям гумору й іронії, має під собою важку, залізобетонну плиту великого професійного досвіду, з якої стирчать шпичаки тривоги. Там, де за плечима колись росли легкі крила, тепер – важкий досвід.
Чим більше патосу чи надриву у текстах, тим спокійнішим, мені видається, повинен бути вступ. Зрештою, це не насильство над собою, і я насправді не відчуваю ані «кінця» української журналістики, ані її «злету». Фах як фах. Не менш, але і не більш відповідальний, ніж инші. Учитель є посередником між дітьми і масивом знань, лікар – між людиною і її здоров’ям, водій – між людиною і точкою А, чи B. Журналіст – посередник між нами і владою. І що? Від того він страшніший чи небезпечніший? Чи святіший? Не думаю. Не думаю, що більше, ніж лікар, водій чи учитель.
Але тільки у випадку, коли ми маємо вибір. Якщо ми самі маємо вільний доступ до багатьох джерел інформації і маємо добру волю включати голову при її сприйнятті. У цьому сенсі українська журналістика просунулася значно уперед. І права Юлія Мостова, яка твердить, що наявність жовтої преси свідчить про зрілість професії і ринку. Якщо ж ми не маємо вибору, або не користаємося ним і покладаємося тільки на те, що нам подадуть під тим чи иншим соусом – тоді, звісно, професія журналіста є для нас однією із визначальних у нашому світогляді. Напевно, це і впоюють усім студентам і студенткам прикро згадуваних у будь-яких розмовах Журфаків. Не те, що вони повинні високим фаховим рівнем, почуттям відповідальности чи просто наявністю сумління вибороти собі читача, а заразом і гроші. Судячи із того, що є на виході журналістських факультетів, там вчать тільки одного – як прилаштуватися там, де скажуть, у якому керунку маніпулювати, і ще й платитимуть за це. Це зовсім не образа для молодих, це їхня велика проблема, що вони покладені винятково на самоосвіту. А вона не кожному вдається.
Матеріали для журналу готували на підставі семінарів, які Журнал Ї проводив спільно із найліпшими українськими і польськими журналістами. Після тих розмов залишилося чимало запитань і сумнівів. Скажімо, чи таке вже й стовідсотково справедливе журналістське розслідування? Адже існує великий ризик, що журналіст спокуситься позицією безкомпромісного викривача чи верховного судді, і, не маючи на це жодних повноважень, знищить людину. Добре, якщо насправді злочинця. А якщо ні? Адже публікація у ЗМІ – це часто уже вирок, який роками тягне за собою чорний слід у житті людини, навіть, якщо факти не підтвердилися. Це небезпека для мас-медійного фахівця, не кажучи уже про молодих і бистрих на голосні скандали журналістів. А у ситуації засилля замовних матеріалів у нашій вітчизняній пресі – це взагалі знаряддя кілера.
Сумніви викликала і думка одного із авторів про те, що «зростатиме якість і професійність і медій, і журналістів при відповідному зростанні їхньої ціни». Можливо, так воно і буде, але навіть у найпотужніших окулярах не видно жодної тенденції, чи, бодай, потреби у такому розвитку подій. Існуючі медіа цілком задовольняють самі себе і своїх власників, бо наразі виконують (у переважній більшості своїй) функцію обслуговування політичних, вузько особистісних проектів. Запитань багато, і відповідати на них, мабуть, треба з огляду на світові тенденції розвитку медій. Ми спізнюємося і відстаємо від розвинутого світу щонайменше на п’ятдесят, а то й на усі сто років. У свій час ми так і не спромоглися на створення всеукраїнської авторитетної газети з мільйонними тиражами. А світ уже пішов далі, і такі газети, цілі медійні корпорації переформатовуються на инші види поширення інформації, передусім, інтернет. Можливо, нам варто узяти старт уже з такої позиції, а не наздоганяти потяг, у який і так не встигнемо ускочити?
Звісно, це зовсім не означає, що від завтра закриваються усі газети, газетки і бойові листки. Вони ще довго і успішно виконуватимуть свою роль для масового читача України. Питання тільки у тому, якою вони бачать цю роль. Чи у маніпуляції людським мисленням і отуплюванні народу, чи в інформуванні? Не треба нам вкладати чужі думки у наші голови. Дайте нам відносно об’єктивну інформацію, або багато інформації із різних джерел, а ми уже самі створимо опінію. Свою, власну. Хибну чи ні – це вже инше питання.
Головне – вибір. Журналіст повинен мати можливість і право реалізації і заробітку у той спосіб і у такому ЗМІ, який він вважає допустимим для свого сумління і рівня кваліфікації. Той, хто відбирає інформацію, повинен мати можливість і право обирати багато джерел інформації і робити свої висновки. І тоді відпаде необхідність у демонізації чи сакралізації журналістського фаху.
Ірина Магдиш
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 59/2009
Фах як фах
Це дуже неспокійне число. Більшість його текстів написана, а частина проговорена і записана, майже надривно, із метафорами, гаслами і слоганами. До багатьох із них заголовки навіть не треба було довго вигадувати – вони самі голосно «лізли» із кожного речення. Навіть те, що сказано із великим почуттям гумору й іронії, має під собою важку, залізобетонну плиту великого професійного досвіду, з якої стирчать шпичаки тривоги. Там, де за плечима колись росли легкі крила, тепер – важкий досвід.
Чим більше патосу чи надриву у текстах, тим спокійнішим, мені видається, повинен бути вступ. Зрештою, це не насильство над собою, і я насправді не відчуваю ані «кінця» української журналістики, ані її «злету». Фах як фах. Не менш, але і не більш відповідальний, ніж инші. Учитель є посередником між дітьми і масивом знань, лікар – між людиною і її здоров’ям, водій – між людиною і точкою А, чи B. Журналіст – посередник між нами і владою. І що? Від того він страшніший чи небезпечніший? Чи святіший? Не думаю. Не думаю, що більше, ніж лікар, водій чи учитель.
Але тільки у випадку, коли ми маємо вибір. Якщо ми самі маємо вільний доступ до багатьох джерел інформації і маємо добру волю включати голову при її сприйнятті. У цьому сенсі українська журналістика просунулася значно уперед. І права Юлія Мостова, яка твердить, що наявність жовтої преси свідчить про зрілість професії і ринку. Якщо ж ми не маємо вибору, або не користаємося ним і покладаємося тільки на те, що нам подадуть під тим чи иншим соусом – тоді, звісно, професія журналіста є для нас однією із визначальних у нашому світогляді. Напевно, це і впоюють усім студентам і студенткам прикро згадуваних у будь-яких розмовах Журфаків. Не те, що вони повинні високим фаховим рівнем, почуттям відповідальности чи просто наявністю сумління вибороти собі читача, а заразом і гроші. Судячи із того, що є на виході журналістських факультетів, там вчать тільки одного – як прилаштуватися там, де скажуть, у якому керунку маніпулювати, і ще й платитимуть за це. Це зовсім не образа для молодих, це їхня велика проблема, що вони покладені винятково на самоосвіту. А вона не кожному вдається.
Матеріали для журналу готували на підставі семінарів, які Журнал Ї проводив спільно із найліпшими українськими і польськими журналістами. Після тих розмов залишилося чимало запитань і сумнівів. Скажімо, чи таке вже й стовідсотково справедливе журналістське розслідування? Адже існує великий ризик, що журналіст спокуситься позицією безкомпромісного викривача чи верховного судді, і, не маючи на це жодних повноважень, знищить людину. Добре, якщо насправді злочинця. А якщо ні? Адже публікація у ЗМІ – це часто уже вирок, який роками тягне за собою чорний слід у житті людини, навіть, якщо факти не підтвердилися. Це небезпека для мас-медійного фахівця, не кажучи уже про молодих і бистрих на голосні скандали журналістів. А у ситуації засилля замовних матеріалів у нашій вітчизняній пресі – це взагалі знаряддя кілера.
Сумніви викликала і думка одного із авторів про те, що «зростатиме якість і професійність і медій, і журналістів при відповідному зростанні їхньої ціни». Можливо, так воно і буде, але навіть у найпотужніших окулярах не видно жодної тенденції, чи, бодай, потреби у такому розвитку подій. Існуючі медіа цілком задовольняють самі себе і своїх власників, бо наразі виконують (у переважній більшості своїй) функцію обслуговування політичних, вузько особистісних проектів. Запитань багато, і відповідати на них, мабуть, треба з огляду на світові тенденції розвитку медій. Ми спізнюємося і відстаємо від розвинутого світу щонайменше на п’ятдесят, а то й на усі сто років. У свій час ми так і не спромоглися на створення всеукраїнської авторитетної газети з мільйонними тиражами. А світ уже пішов далі, і такі газети, цілі медійні корпорації переформатовуються на инші види поширення інформації, передусім, інтернет. Можливо, нам варто узяти старт уже з такої позиції, а не наздоганяти потяг, у який і так не встигнемо ускочити?
Звісно, це зовсім не означає, що від завтра закриваються усі газети, газетки і бойові листки. Вони ще довго і успішно виконуватимуть свою роль для масового читача України. Питання тільки у тому, якою вони бачать цю роль. Чи у маніпуляції людським мисленням і отуплюванні народу, чи в інформуванні? Не треба нам вкладати чужі думки у наші голови. Дайте нам відносно об’єктивну інформацію, або багато інформації із різних джерел, а ми уже самі створимо опінію. Свою, власну. Хибну чи ні – це вже инше питання.
Головне – вибір. Журналіст повинен мати можливість і право реалізації і заробітку у той спосіб і у такому ЗМІ, який він вважає допустимим для свого сумління і рівня кваліфікації. Той, хто відбирає інформацію, повинен мати можливість і право обирати багато джерел інформації і робити свої висновки. І тоді відпаде необхідність у демонізації чи сакралізації журналістського фаху.
Ірина Магдиш
