Питання атомної війни і визвольна революція
Питання атомної війни і визвольна революція
Степан Бандера (1909 — 1959) — людина, навколо якої існує чимало міфів. Для радянських людей — це монстр, людиноненависник, кровожерливий «буржуазний націоналіст». Таким чи майже таким його й далі сприймають наші сусіди — росіяни, поляки. Для свідомих українців — це незламний борець за незалежність, який був ладний жертвувати собою і вимагав такої жертовності від інших. У цих міфах — зрештою, як і в будь-якому міфі — є частка правди і частка неправди. Інша річ — яке співвідношення між ними.
Справжній Бандера не зовсім такий. Звісно, він не монстр. Але й не безкомпромісний (а отже, і прямолінійний) борець. Це — талановита й думаюча особистість, яка, з огляду на обставини, стала борцем. Як відомо, його батько був священиком. І в молоді роки Бандера засвоїв гуманні християнські цінності, християнську повагу до людини, а також неприйняття несправедливості. Він, взоруючись на християнських мучеників, готував себе до тернистої дороги — знав, що його чекають важкі випробування.
Він хотів бути землеробом, займатися благородною сільськогосподарською працею. Не судилося... Випало на долю відбути резонансні судові процеси у Варшаві та у Львові, звідати страшну польську тюрму «Святий хрест» (промовиста назва!), інші польські в’язниці, німецький концтабір «Заксенгаузен», пережити смерть батька, розстріляного більшовиками, та братів, замучених німецькими нацистами. І загинути від рук спеціально підготовленого радянського агента-терориста.
Хоч як це дивно, але спадщина Бандери як теоретика, публіциста й далі лишається неосмисленою. Зокрема це стосується його статті «Питання атомної війни і визвольна революція», публікованої на шпальтах часопису «Визвольний шлях» у 1957 — 1958 рр. У той час питання атомної війни широко дебатували. Навіть вважали, що вона можлива. Через якихось п’ять років світ опинився на межі цієї війни — мається на увазі Карибська криза.
Ще 1957 р. Бандера вважав, що атомна війна (тоді тільки почалося нарощування ядерних арсеналів) призведе до величезних жертв, і переможців у ній не буде. Є тут також цікаві передбачення (вони загалом справдилися) про форми воєн у майбутньому, ставлення Заходу до поневолених Радянським Союзом народів. Але Бандера в цьому творі постає не лише як аналітик, ерудована людина, але й... (для декого це видасться незвичним) як гуманіст. Надзвичайно цікаві його міркування про новітню військову техніку, що змінює людину, робить її своїм невільником; його характеристика модерної війни як безглуздого злочинства. Можливо, для декого ця робота відкриє «іншого» Бандеру — не лише політика, провідника ОУН, а також і глибокого мислителя.
Петро КРАЛЮК
Степан Бандера (1909 — 1959) — людина, навколо якої існує чимало міфів. Для радянських людей — це монстр, людиноненависник, кровожерливий «буржуазний націоналіст». Таким чи майже таким його й далі сприймають наші сусіди — росіяни, поляки. Для свідомих українців — це незламний борець за незалежність, який був ладний жертвувати собою і вимагав такої жертовності від інших. У цих міфах — зрештою, як і в будь-якому міфі — є частка правди і частка неправди. Інша річ — яке співвідношення між ними.
Справжній Бандера не зовсім такий. Звісно, він не монстр. Але й не безкомпромісний (а отже, і прямолінійний) борець. Це — талановита й думаюча особистість, яка, з огляду на обставини, стала борцем. Як відомо, його батько був священиком. І в молоді роки Бандера засвоїв гуманні християнські цінності, християнську повагу до людини, а також неприйняття несправедливості. Він, взоруючись на християнських мучеників, готував себе до тернистої дороги — знав, що його чекають важкі випробування.
Він хотів бути землеробом, займатися благородною сільськогосподарською працею. Не судилося... Випало на долю відбути резонансні судові процеси у Варшаві та у Львові, звідати страшну польську тюрму «Святий хрест» (промовиста назва!), інші польські в’язниці, німецький концтабір «Заксенгаузен», пережити смерть батька, розстріляного більшовиками, та братів, замучених німецькими нацистами. І загинути від рук спеціально підготовленого радянського агента-терориста.
Хоч як це дивно, але спадщина Бандери як теоретика, публіциста й далі лишається неосмисленою. Зокрема це стосується його статті «Питання атомної війни і визвольна революція», публікованої на шпальтах часопису «Визвольний шлях» у 1957 — 1958 рр. У той час питання атомної війни широко дебатували. Навіть вважали, що вона можлива. Через якихось п’ять років світ опинився на межі цієї війни — мається на увазі Карибська криза.
Ще 1957 р. Бандера вважав, що атомна війна (тоді тільки почалося нарощування ядерних арсеналів) призведе до величезних жертв, і переможців у ній не буде. Є тут також цікаві передбачення (вони загалом справдилися) про форми воєн у майбутньому, ставлення Заходу до поневолених Радянським Союзом народів. Але Бандера в цьому творі постає не лише як аналітик, ерудована людина, але й... (для декого це видасться незвичним) як гуманіст. Надзвичайно цікаві його міркування про новітню військову техніку, що змінює людину, робить її своїм невільником; його характеристика модерної війни як безглуздого злочинства. Можливо, для декого ця робота відкриє «іншого» Бандеру — не лише політика, провідника ОУН, а також і глибокого мислителя.
Петро КРАЛЮК
Степан Бандера (1909 — 1959) — людина, навколо якої існує чимало міфів. Для радянських людей — це монстр, людиноненависник, кровожерливий «буржуазний націоналіст». Таким чи майже таким його й далі сприймають наші сусіди — росіяни, поляки. Для свідомих українців — це незламний борець за незалежність, який був ладний жертвувати собою і вимагав такої жертовності від інших. У цих міфах — зрештою, як і в будь-якому міфі — є частка правди і частка неправди. Інша річ — яке співвідношення між ними.
Справжній Бандера не зовсім такий. Звісно, він не монстр. Але й не безкомпромісний (а отже, і прямолінійний) борець. Це — талановита й думаюча особистість, яка, з огляду на обставини, стала борцем. Як відомо, його батько був священиком. І в молоді роки Бандера засвоїв гуманні християнські цінності, християнську повагу до людини, а також неприйняття несправедливості. Він, взоруючись на християнських мучеників, готував себе до тернистої дороги — знав, що його чекають важкі випробування.
Він хотів бути землеробом, займатися благородною сільськогосподарською працею. Не судилося... Випало на долю відбути резонансні судові процеси у Варшаві та у Львові, звідати страшну польську тюрму «Святий хрест» (промовиста назва!), інші польські в’язниці, німецький концтабір «Заксенгаузен», пережити смерть батька, розстріляного більшовиками, та братів, замучених німецькими нацистами. І загинути від рук спеціально підготовленого радянського агента-терориста.
Хоч як це дивно, але спадщина Бандери як теоретика, публіциста й далі лишається неосмисленою. Зокрема це стосується його статті «Питання атомної війни і визвольна революція», публікованої на шпальтах часопису «Визвольний шлях» у 1957 — 1958 рр. У той час питання атомної війни широко дебатували. Навіть вважали, що вона можлива. Через якихось п’ять років світ опинився на межі цієї війни — мається на увазі Карибська криза.
Ще 1957 р. Бандера вважав, що атомна війна (тоді тільки почалося нарощування ядерних арсеналів) призведе до величезних жертв, і переможців у ній не буде. Є тут також цікаві передбачення (вони загалом справдилися) про форми воєн у майбутньому, ставлення Заходу до поневолених Радянським Союзом народів. Але Бандера в цьому творі постає не лише як аналітик, ерудована людина, але й... (для декого це видасться незвичним) як гуманіст. Надзвичайно цікаві його міркування про новітню військову техніку, що змінює людину, робить її своїм невільником; його характеристика модерної війни як безглуздого злочинства. Можливо, для декого ця робота відкриє «іншого» Бандеру — не лише політика, провідника ОУН, а також і глибокого мислителя.
Петро КРАЛЮК
