Оповідання українського письменника Володимира Винниченка, що належить до збірки «Краса і сила».

Герої твору — дядько Софрон і молодий хлопець Василь. Разом з такими ж, як самі, «стомленими нудьгою і голодом людьми, жадними і злими», вони на подвір'ї маленької станції чекають, коли їх наймуть на роботу в економії. Час від часу з'являються прикажчики-наймачі і одбирають якусь кількість людей. Але Софронові та Василеві не щастить, і хоч вони не стоять за плату, їх ніхто не бере вже другий тиждень: один старий, «жовтий і зморщений, як зів'яла вилежана груша», другий — «несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний». Бо в душі убогого наймита живе музика. Ночами "Василь виходив далеко-далеко у поле… Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав десь на горбику і виймав з-за пазухи якусь паличку, яку довго й ніжно обтирав рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зітхав, і від палички в тужливу, ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі звуки. Про що він грав, тужливий син степів і праці?