Садиби роду Фредро-Шептицьких
Садиби роду Фредро-Шептицьких
Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 57 / 2009
Про скупого і не побожного Фредра
Палацик у Беньковій Вишні (с. Вишня Городоцького району Львівської області) мало кому відомий. І це добре. Бо у часи комуни його, дивом, не доруйнували, а у наші часи дикого капіталізму, на щастя, не прикупили. Хоча, спроби були. Палацик той криє у собі дві унікальні характеристики. По-перше, це чи не єдиний архітектурний комплекс, майже повністю збережений, який залишився від чималих статків родини Фредрів-Шептицьких. Адже у Прилбичах і сліду немає від садиби батьків митрополита Андрея, як, зрештою, і від будинку його діда, Александра Фредра у Львові, на теперішній вулиці його імені. Прилбицьку садибу знищили большевики, а будинок Фредра – його новий власник, який придбав його одразу після смерті письменника, і, на превелике обурення львів’ян, зруйнував, аби збудувати щось нове. Яка знайома для нас ситуація. Виявляється, так було і у ХІХ ст.
По-друге, і це не менш важливо, у садибі жевріє надія на відродження, або хоча б толеранцію колишньої багатокультурности Галичини. У палацику тепер розмістився Вишнянський аграрний технікум, і там вчать ветеринарії. І поміж, чесно кажучи, доволі хічкоківськими навчальними плакатами із зображенням нутра корів, свиней і їхніх паразитів, десь у коридорчику ми раптом побачили афіші спектаклів за п’єсами Александра Фредра, його портрети, книжки, зображення садиби із позаминулого століття. Якийсь місцевий мешканець, українець (прошу зауважити!) із села Вишня колись вирішив, що у палаці просто повинна бути кімната пам’яті його колишнього власника і будівничого, великого польського (прошу зауважити!) комедіографа Александра Фредра. І нехай простять мене одновірці греко-католики, тому аматору навіть не дуже йшлося про те, що Фредро був дідом митрополита Андрея, і саме тут, у Вишні, народилася і провела роки дитинства і юности матір майбутнього митрополита Шептицького – Софія з Фредрів, дружина графа Івана Шептицького. На тих, зворушливо бідних стендах справді народного музею про те майже не йшлося. Нам же тепер йтиметься і про Фредра, і про Шептицького. Про той дивний родинний вузол, який пов’язав не тільки два народи (найкраще про це – у Мирослава Мариновича), але й сплів такі дивні і такі людські долі, вдачі, таланти і не-талани, любові і ненависті.
Судячи із численних спогадів, досліджень, натяків і пліток, Александр Фредро був гультяєм (лікувався від «франци», як називали тоді усі венеричні захворювання, і чим перехворіли чи не усі офіцери наполеонівської кампанії), злісним жартівником (про це у спогадах Яблоновського і у дослідженні Куховіча), скупим (про це у багатьох), трошки боягузом, трошки пристосуванцем (історія із його антицісарським виступом, судовим процесом і відмовою від своїх слів), і дуже прикрим у старості (про це навіть у листах дуже дипломатичної і скритної дружини Софії). Він завжди був доволі байдужим до релігії.
Судячи із численних спогадів, досліджень, натяків і пліток, Александр Фредро був ціле життя закоханим в одну жінку, свою дружину Софію (немає жодних свідчень про инших жінок після одруження), автором великих комедій, сповнених легкого і блискучого, інтелігентного гумору (про це у його комедіях), дуже ретельним у фінансових справах своєї родини (потроївши маєток батька, він до останнього флорина роздав належні його братам і сестрам частини батьківського спадку), доволі відважним громадським діячем (обстоював створення Національної гвардії, був автором кількох важливих для Галичини економічних проєктів), дуже рухливим у молодості (утік із російського полону і пішки причалапав з Вільна аж до Перемишля) і дуже хворобливим у старості. Його донька була дуже релігійною жінкою, а двоє із його онуків стали духовними провідниками ще більш чужої йому, ніж Римо-Католицька, Греко-Католицької Церкви.
Його життя було сповнене парадоксів. Відібравши дружину у Станіслава Скарбка і усе своє життя працюючи на процвітання маєтку у Беньковій Вишні, він, на щастя, не дожив до того часу, коли після смерті онука Анджея, якому він передав палац і землі, його удова Феліція (Ніна) дуже швидко вийшла заміж за... одного із Скарбків і принесла йому у посагу увесь матеріальний здобуток Фредра. Першим продали будинок Фредрів у Львові, потім продали і Бенькову Вишню. Пройшовши усю кампанію 1812 р., Фредро охолов до Наполеона і дивився на нього уже більш тверезим і об’єктивним поглядом. Натомість його брати Генрик і Северин так і залишилися затятими «наполеончиками». Старший же брат Максимільян був у служінні иншому царю – російському Александру, був явним противником Листопадового повстання поляків, і за дружину собі узяв російську графиню Прасков’ю Головіну. До слова, самого Фредра також сватали за російську княжну Бутурліну, сподіваючись відволікти його увагу від Софії Скарбкової. Так що усе могло обернутися зовсім инакше.
Усі ті люди, усі Фредри, потім Фредри-Шептицькі – брати, сестри, діти, зяті, невістки, онуки і онучки – усі вони бували, і не раз, у Беньковій Вишні, любили той палацик, наповнювали його життям, а потім спогадами, більшість із яких є записаними. Саме завдяки їм ми знаємо про Фредра – геніального комедіографа, і про Фредра – людину. Як сказав Куховіч – «Фредро у фраку і у шляфроку».
Подумалося, що дуже нам бракує такого Шептицького. Не тільки у фелоні чи митрополичій митрі, а у щоденному житті, побуті, з усіма його рисами характеру (напевне, мав і погані), звичками, схильностями, прив’язаностями. Напевне він, проповідуючи Любов, усе-таки щось не любив, він же був людиною. Це стосується і його брата, ігумена Климентія, і братів Станіслава, і Леона. Мало хто знає навіть, як вони виглядали, не кажучи вже про долю і особливості вдачі. А це ж була велика і славна родина, одна із тих засадничих, фундаментальних цегол нашої ідентичности.
Можливо, відновлюючи кімнату пам’яті діда Александра Фредра у Беньковій Вишні, ревіталізуючи палацик, ми притягнемо до нього не тільки кошти на відновлення, але й дух і життя обох, поєднаних родин Фредрів і Шептицьких. Щоб не були тільки кам’яними чи бронзовими. До слова, знову. Обидва, і Фредро, і Шептицький, не дослужилися у нас ані до погруддя, ані до пам’ятника. Так що ні кам’яних, ні бронзових наразі немає. Воно і ліпше, якщо пригадати, які пам’ятники ми ставимо останнім часом. Нехай уже повертаються до нас живими. У фраку, фелоні, чи шляфроку.
Ірина Магдиш
Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 57 / 2009
Про скупого і не побожного Фредра
Палацик у Беньковій Вишні (с. Вишня Городоцького району Львівської області) мало кому відомий. І це добре. Бо у часи комуни його, дивом, не доруйнували, а у наші часи дикого капіталізму, на щастя, не прикупили. Хоча, спроби були. Палацик той криє у собі дві унікальні характеристики. По-перше, це чи не єдиний архітектурний комплекс, майже повністю збережений, який залишився від чималих статків родини Фредрів-Шептицьких. Адже у Прилбичах і сліду немає від садиби батьків митрополита Андрея, як, зрештою, і від будинку його діда, Александра Фредра у Львові, на теперішній вулиці його імені. Прилбицьку садибу знищили большевики, а будинок Фредра – його новий власник, який придбав його одразу після смерті письменника, і, на превелике обурення львів’ян, зруйнував, аби збудувати щось нове. Яка знайома для нас ситуація. Виявляється, так було і у ХІХ ст.
По-друге, і це не менш важливо, у садибі жевріє надія на відродження, або хоча б толеранцію колишньої багатокультурности Галичини. У палацику тепер розмістився Вишнянський аграрний технікум, і там вчать ветеринарії. І поміж, чесно кажучи, доволі хічкоківськими навчальними плакатами із зображенням нутра корів, свиней і їхніх паразитів, десь у коридорчику ми раптом побачили афіші спектаклів за п’єсами Александра Фредра, його портрети, книжки, зображення садиби із позаминулого століття. Якийсь місцевий мешканець, українець (прошу зауважити!) із села Вишня колись вирішив, що у палаці просто повинна бути кімната пам’яті його колишнього власника і будівничого, великого польського (прошу зауважити!) комедіографа Александра Фредра. І нехай простять мене одновірці греко-католики, тому аматору навіть не дуже йшлося про те, що Фредро був дідом митрополита Андрея, і саме тут, у Вишні, народилася і провела роки дитинства і юности матір майбутнього митрополита Шептицького – Софія з Фредрів, дружина графа Івана Шептицького. На тих, зворушливо бідних стендах справді народного музею про те майже не йшлося. Нам же тепер йтиметься і про Фредра, і про Шептицького. Про той дивний родинний вузол, який пов’язав не тільки два народи (найкраще про це – у Мирослава Мариновича), але й сплів такі дивні і такі людські долі, вдачі, таланти і не-талани, любові і ненависті.
Судячи із численних спогадів, досліджень, натяків і пліток, Александр Фредро був гультяєм (лікувався від «франци», як називали тоді усі венеричні захворювання, і чим перехворіли чи не усі офіцери наполеонівської кампанії), злісним жартівником (про це у спогадах Яблоновського і у дослідженні Куховіча), скупим (про це у багатьох), трошки боягузом, трошки пристосуванцем (історія із його антицісарським виступом, судовим процесом і відмовою від своїх слів), і дуже прикрим у старості (про це навіть у листах дуже дипломатичної і скритної дружини Софії). Він завжди був доволі байдужим до релігії.
Судячи із численних спогадів, досліджень, натяків і пліток, Александр Фредро був ціле життя закоханим в одну жінку, свою дружину Софію (немає жодних свідчень про инших жінок після одруження), автором великих комедій, сповнених легкого і блискучого, інтелігентного гумору (про це у його комедіях), дуже ретельним у фінансових справах своєї родини (потроївши маєток батька, він до останнього флорина роздав належні його братам і сестрам частини батьківського спадку), доволі відважним громадським діячем (обстоював створення Національної гвардії, був автором кількох важливих для Галичини економічних проєктів), дуже рухливим у молодості (утік із російського полону і пішки причалапав з Вільна аж до Перемишля) і дуже хворобливим у старості. Його донька була дуже релігійною жінкою, а двоє із його онуків стали духовними провідниками ще більш чужої йому, ніж Римо-Католицька, Греко-Католицької Церкви.
Його життя було сповнене парадоксів. Відібравши дружину у Станіслава Скарбка і усе своє життя працюючи на процвітання маєтку у Беньковій Вишні, він, на щастя, не дожив до того часу, коли після смерті онука Анджея, якому він передав палац і землі, його удова Феліція (Ніна) дуже швидко вийшла заміж за... одного із Скарбків і принесла йому у посагу увесь матеріальний здобуток Фредра. Першим продали будинок Фредрів у Львові, потім продали і Бенькову Вишню. Пройшовши усю кампанію 1812 р., Фредро охолов до Наполеона і дивився на нього уже більш тверезим і об’єктивним поглядом. Натомість його брати Генрик і Северин так і залишилися затятими «наполеончиками». Старший же брат Максимільян був у служінні иншому царю – російському Александру, був явним противником Листопадового повстання поляків, і за дружину собі узяв російську графиню Прасков’ю Головіну. До слова, самого Фредра також сватали за російську княжну Бутурліну, сподіваючись відволікти його увагу від Софії Скарбкової. Так що усе могло обернутися зовсім инакше.
Усі ті люди, усі Фредри, потім Фредри-Шептицькі – брати, сестри, діти, зяті, невістки, онуки і онучки – усі вони бували, і не раз, у Беньковій Вишні, любили той палацик, наповнювали його життям, а потім спогадами, більшість із яких є записаними. Саме завдяки їм ми знаємо про Фредра – геніального комедіографа, і про Фредра – людину. Як сказав Куховіч – «Фредро у фраку і у шляфроку».
Подумалося, що дуже нам бракує такого Шептицького. Не тільки у фелоні чи митрополичій митрі, а у щоденному житті, побуті, з усіма його рисами характеру (напевне, мав і погані), звичками, схильностями, прив’язаностями. Напевне він, проповідуючи Любов, усе-таки щось не любив, він же був людиною. Це стосується і його брата, ігумена Климентія, і братів Станіслава, і Леона. Мало хто знає навіть, як вони виглядали, не кажучи вже про долю і особливості вдачі. А це ж була велика і славна родина, одна із тих засадничих, фундаментальних цегол нашої ідентичности.
Можливо, відновлюючи кімнату пам’яті діда Александра Фредра у Беньковій Вишні, ревіталізуючи палацик, ми притягнемо до нього не тільки кошти на відновлення, але й дух і життя обох, поєднаних родин Фредрів і Шептицьких. Щоб не були тільки кам’яними чи бронзовими. До слова, знову. Обидва, і Фредро, і Шептицький, не дослужилися у нас ані до погруддя, ані до пам’ятника. Так що ні кам’яних, ні бронзових наразі немає. Воно і ліпше, якщо пригадати, які пам’ятники ми ставимо останнім часом. Нехай уже повертаються до нас живими. У фраку, фелоні, чи шляфроку.
Ірина Магдиш
Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 57 / 2009
Про скупого і не побожного Фредра
Палацик у Беньковій Вишні (с. Вишня Городоцького району Львівської області) мало кому відомий. І це добре. Бо у часи комуни його, дивом, не доруйнували, а у наші часи дикого капіталізму, на щастя, не прикупили. Хоча, спроби були. Палацик той криє у собі дві унікальні характеристики. По-перше, це чи не єдиний архітектурний комплекс, майже повністю збережений, який залишився від чималих статків родини Фредрів-Шептицьких. Адже у Прилбичах і сліду немає від садиби батьків митрополита Андрея, як, зрештою, і від будинку його діда, Александра Фредра у Львові, на теперішній вулиці його імені. Прилбицьку садибу знищили большевики, а будинок Фредра – його новий власник, який придбав його одразу після смерті письменника, і, на превелике обурення львів’ян, зруйнував, аби збудувати щось нове. Яка знайома для нас ситуація. Виявляється, так було і у ХІХ ст.
По-друге, і це не менш важливо, у садибі жевріє надія на відродження, або хоча б толеранцію колишньої багатокультурности Галичини. У палацику тепер розмістився Вишнянський аграрний технікум, і там вчать ветеринарії. І поміж, чесно кажучи, доволі хічкоківськими навчальними плакатами із зображенням нутра корів, свиней і їхніх паразитів, десь у коридорчику ми раптом побачили афіші спектаклів за п’єсами Александра Фредра, його портрети, книжки, зображення садиби із позаминулого століття. Якийсь місцевий мешканець, українець (прошу зауважити!) із села Вишня колись вирішив, що у палаці просто повинна бути кімната пам’яті його колишнього власника і будівничого, великого польського (прошу зауважити!) комедіографа Александра Фредра. І нехай простять мене одновірці греко-католики, тому аматору навіть не дуже йшлося про те, що Фредро був дідом митрополита Андрея, і саме тут, у Вишні, народилася і провела роки дитинства і юности матір майбутнього митрополита Шептицького – Софія з Фредрів, дружина графа Івана Шептицького. На тих, зворушливо бідних стендах справді народного музею про те майже не йшлося. Нам же тепер йтиметься і про Фредра, і про Шептицького. Про той дивний родинний вузол, який пов’язав не тільки два народи (найкраще про це – у Мирослава Мариновича), але й сплів такі дивні і такі людські долі, вдачі, таланти і не-талани, любові і ненависті.
Судячи із численних спогадів, досліджень, натяків і пліток, Александр Фредро був гультяєм (лікувався від «франци», як називали тоді усі венеричні захворювання, і чим перехворіли чи не усі офіцери наполеонівської кампанії), злісним жартівником (про це у спогадах Яблоновського і у дослідженні Куховіча), скупим (про це у багатьох), трошки боягузом, трошки пристосуванцем (історія із його антицісарським виступом, судовим процесом і відмовою від своїх слів), і дуже прикрим у старості (про це навіть у листах дуже дипломатичної і скритної дружини Софії). Він завжди був доволі байдужим до релігії.
Судячи із численних спогадів, досліджень, натяків і пліток, Александр Фредро був ціле життя закоханим в одну жінку, свою дружину Софію (немає жодних свідчень про инших жінок після одруження), автором великих комедій, сповнених легкого і блискучого, інтелігентного гумору (про це у його комедіях), дуже ретельним у фінансових справах своєї родини (потроївши маєток батька, він до останнього флорина роздав належні його братам і сестрам частини батьківського спадку), доволі відважним громадським діячем (обстоював створення Національної гвардії, був автором кількох важливих для Галичини економічних проєктів), дуже рухливим у молодості (утік із російського полону і пішки причалапав з Вільна аж до Перемишля) і дуже хворобливим у старості. Його донька була дуже релігійною жінкою, а двоє із його онуків стали духовними провідниками ще більш чужої йому, ніж Римо-Католицька, Греко-Католицької Церкви.
Його життя було сповнене парадоксів. Відібравши дружину у Станіслава Скарбка і усе своє життя працюючи на процвітання маєтку у Беньковій Вишні, він, на щастя, не дожив до того часу, коли після смерті онука Анджея, якому він передав палац і землі, його удова Феліція (Ніна) дуже швидко вийшла заміж за... одного із Скарбків і принесла йому у посагу увесь матеріальний здобуток Фредра. Першим продали будинок Фредрів у Львові, потім продали і Бенькову Вишню. Пройшовши усю кампанію 1812 р., Фредро охолов до Наполеона і дивився на нього уже більш тверезим і об’єктивним поглядом. Натомість його брати Генрик і Северин так і залишилися затятими «наполеончиками». Старший же брат Максимільян був у служінні иншому царю – російському Александру, був явним противником Листопадового повстання поляків, і за дружину собі узяв російську графиню Прасков’ю Головіну. До слова, самого Фредра також сватали за російську княжну Бутурліну, сподіваючись відволікти його увагу від Софії Скарбкової. Так що усе могло обернутися зовсім инакше.
Усі ті люди, усі Фредри, потім Фредри-Шептицькі – брати, сестри, діти, зяті, невістки, онуки і онучки – усі вони бували, і не раз, у Беньковій Вишні, любили той палацик, наповнювали його життям, а потім спогадами, більшість із яких є записаними. Саме завдяки їм ми знаємо про Фредра – геніального комедіографа, і про Фредра – людину. Як сказав Куховіч – «Фредро у фраку і у шляфроку».
Подумалося, що дуже нам бракує такого Шептицького. Не тільки у фелоні чи митрополичій митрі, а у щоденному житті, побуті, з усіма його рисами характеру (напевне, мав і погані), звичками, схильностями, прив’язаностями. Напевне він, проповідуючи Любов, усе-таки щось не любив, він же був людиною. Це стосується і його брата, ігумена Климентія, і братів Станіслава, і Леона. Мало хто знає навіть, як вони виглядали, не кажучи вже про долю і особливості вдачі. А це ж була велика і славна родина, одна із тих засадничих, фундаментальних цегол нашої ідентичности.
Можливо, відновлюючи кімнату пам’яті діда Александра Фредра у Беньковій Вишні, ревіталізуючи палацик, ми притягнемо до нього не тільки кошти на відновлення, але й дух і життя обох, поєднаних родин Фредрів і Шептицьких. Щоб не були тільки кам’яними чи бронзовими. До слова, знову. Обидва, і Фредро, і Шептицький, не дослужилися у нас ані до погруддя, ані до пам’ятника. Так що ні кам’яних, ні бронзових наразі немає. Воно і ліпше, якщо пригадати, які пам’ятники ми ставимо останнім часом. Нехай уже повертаються до нас живими. У фраку, фелоні, чи шляфроку.
Ірина Магдиш
