Україна Чорне море. Україна-Крим
Україна Чорне море. Україна-Крим
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 61/2010
Безпека у басейні Чорного моря як дзеркало світових геополітичних змін
Поки ми готували до випуску це число журналу, присвячене проблематиці безпеки у басейні Чорного моря, ситуація в регіоні змінювалася просто шаленими темпами. У цьому сенсі ми отримали навіть певну сатисфакцію – плануючи випуск цього числа ще рік тому, ми передбачили особливе значення цього регіону як для України, так і для всього регіону. Але що ж сталося? Невже не таке вже й потужне військове угрупування, як Чорноморський флот Російської Федерації, та ще й у замкнутому басейні Чорного моря, має такий великий вплив? Звичайно ж, ні.
Незаконна пролонгація його присутности у Криму, безкарне і демонстративне ламання Конституції України при прийнятті такого рішення є тільки символами, симптомами, які свідчать про те, що щось радикально змінилося у геополітичній ситуації не лише в регіоні, але і у світі. Що саме? Пошлюся на думки українського політичного аналітика Євгена Жеребецького. Передусім, із приходом нового президента США Барака Хусейна Обами було переосмислено виклики та загрози, які США визнають визначальними. Одним з головних викликів є, поза всяким сумнівом, неефективність всієї фінансово-економічної системи світу. Фінансово-кредитна криза є тому свідченням. Але це тільки вершина айсберга економічних потрясінь, які можуть нас очікувати.
Вичерпуються ресурси долара як світової валюти. Що безпосередньо загрожує не тільки і не стільки США, як усьому світу. У світі накопичилась величезна маса все більш девальвуючої доларової маси. Більша частина доларових запасів є у розпорядженні Китаю. І, таким чином, Китай став, з одного боку, головним «банкіром» США. А з иншого – він страшенно залежить від курсу долара. Це своєрідне протягування-протистояння. Поборювання у співпраці. Китай, з огляду на багато чинників, поступово, але впевнено стає головним конкурентом США. Що може мати і має безпосередні геополітичні наслідки. Регіоном великого світового протистояння, як про це давно писав Генрі Кіссінжер, став Тихий океан.
Водночас США не бачать більше в Росії свого головного конкурента. Радше норовливого союзника. Росія має такі ж складні відносини з Китаєм, як і США. Ба більше – США зацікавлені у Росії як у своєму геополітичному союзнику у конкуренції з Китаєм. Росія потрібна США в оновленому чи розширеному НАТО – назвімо його НАТО+. Це свого роду не «дружба-з», а «дружба-проти». Але у Росії є маса внутрішніх проблем. Це глибоко хворі суспільство, популяція та економіка. Про це рекомендую кинути оком на цьому інтернетресурсі (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru). Тому США зацікавлені і у відносному зміцненні Росії. Навіть коштом України чи инших країн колишнього СССР. Ось і відповідь – чому РФ так вільно останнім часом почуває себе в Україні. І не лише в Україні, але і у Киргизстані. Чому їй так легко вдається «зачищувати» здобутки кольорових демократичних революцій у цих країнах. Причому, зверніть увагу – якщо не під схвалення, то принаймні під «закривання очей» на це як США, так і ЕС.
З иншого боку, все більш проблематичним стає Проект ЕС. Розширення ЕС та остання фінансово-кредитна криза призвели не до консолідації Европи, а до її розповзання. Послабився базовий для ЕС зв’язок Німеччини та Франції (читай Андре Глюксмана) – це є свідченням не лише того, що результати ІІ Світової війни подолано, а й того, що геополітична констеляція в Европі повертається до свого звичного стану – Німеччина та Росія знову утворюють союз. Кілька разів цей союз призводив до світових війн. Таким чином, не маючи особливої надії в сенсі активної участи в новому протистоянні з Китаєм на розманіжений ЕС, США de facto толерують зміцнення російської присутности в басейні Чорного моря, як і в багатьох инших регіонах. А тому підписані Харківські угоди, які дуже ускладнили внутрішню консолідацію України і в перспективі можуть вести аж до розпаду України, були негласно сприйняті передусім у США, а потім і в ЕС. Претекст – поліпшення стосунків Росії з Україною.
Росія це розуміє як дозвіл на поступову інтеграцію України у свої проекти. Принаймні частини України. А решта – тобто проблематична Західна Україна – так чи инак може бути виштовхнута з цього російського інтеграційного проекту. Дуже симптоматично, що деякі ідеологи нової влади в Україні заговорили про те, що Галичина (як мінімум) не є Україною – Україною в їхньому розумінні як російського проекту. Звичайно ж, ініційований Росією можливий інтегративний чи навіть ліквідаційний процес може розпочатися з Криму. Для того і створюється, ламаючи українське право, на десятиліття наперед міцна законодавча база. Для того і закріплюється російський форпост у Криму. Тому безвідносно, хто буде правити Україною, він повинен бути готовим переосмислити те, що є Україною. Свого часу таке переосмислення для Польщі здійснило середовище польського паризького журналу «Kultura».
Звичайно, можливий і инший вихід з ситуації. Можливий опір. Але він передбачає внутрішню консолідацію українського суспільства. А такої немає. Він передбачає також все ж більшу прихильність до України міжнародного співтовариства. На сьогодні, парадоксальним чином, головним союзником українського незалежництва та соборности є Китай. Однак, чи є розуміння цього у вищого керівництва країни – залишається великим запитанням. Очевидно, що такими ж союзниками можуть стати сили, що прийдуть до керівництва США після епохи Барака Обами. Зрештою, у США політична система настільки збалансована, що вже сьогодні ці сили доволі впливові і за політичної волі з ними можна розпочинати політичний діалог, який буде спрямований у майбутнє.
Тарас Возняк
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 61/2010
Безпека у басейні Чорного моря як дзеркало світових геополітичних змін
Поки ми готували до випуску це число журналу, присвячене проблематиці безпеки у басейні Чорного моря, ситуація в регіоні змінювалася просто шаленими темпами. У цьому сенсі ми отримали навіть певну сатисфакцію – плануючи випуск цього числа ще рік тому, ми передбачили особливе значення цього регіону як для України, так і для всього регіону. Але що ж сталося? Невже не таке вже й потужне військове угрупування, як Чорноморський флот Російської Федерації, та ще й у замкнутому басейні Чорного моря, має такий великий вплив? Звичайно ж, ні.
Незаконна пролонгація його присутности у Криму, безкарне і демонстративне ламання Конституції України при прийнятті такого рішення є тільки символами, симптомами, які свідчать про те, що щось радикально змінилося у геополітичній ситуації не лише в регіоні, але і у світі. Що саме? Пошлюся на думки українського політичного аналітика Євгена Жеребецького. Передусім, із приходом нового президента США Барака Хусейна Обами було переосмислено виклики та загрози, які США визнають визначальними. Одним з головних викликів є, поза всяким сумнівом, неефективність всієї фінансово-економічної системи світу. Фінансово-кредитна криза є тому свідченням. Але це тільки вершина айсберга економічних потрясінь, які можуть нас очікувати.
Вичерпуються ресурси долара як світової валюти. Що безпосередньо загрожує не тільки і не стільки США, як усьому світу. У світі накопичилась величезна маса все більш девальвуючої доларової маси. Більша частина доларових запасів є у розпорядженні Китаю. І, таким чином, Китай став, з одного боку, головним «банкіром» США. А з иншого – він страшенно залежить від курсу долара. Це своєрідне протягування-протистояння. Поборювання у співпраці. Китай, з огляду на багато чинників, поступово, але впевнено стає головним конкурентом США. Що може мати і має безпосередні геополітичні наслідки. Регіоном великого світового протистояння, як про це давно писав Генрі Кіссінжер, став Тихий океан.
Водночас США не бачать більше в Росії свого головного конкурента. Радше норовливого союзника. Росія має такі ж складні відносини з Китаєм, як і США. Ба більше – США зацікавлені у Росії як у своєму геополітичному союзнику у конкуренції з Китаєм. Росія потрібна США в оновленому чи розширеному НАТО – назвімо його НАТО+. Це свого роду не «дружба-з», а «дружба-проти». Але у Росії є маса внутрішніх проблем. Це глибоко хворі суспільство, популяція та економіка. Про це рекомендую кинути оком на цьому інтернетресурсі (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru). Тому США зацікавлені і у відносному зміцненні Росії. Навіть коштом України чи инших країн колишнього СССР. Ось і відповідь – чому РФ так вільно останнім часом почуває себе в Україні. І не лише в Україні, але і у Киргизстані. Чому їй так легко вдається «зачищувати» здобутки кольорових демократичних революцій у цих країнах. Причому, зверніть увагу – якщо не під схвалення, то принаймні під «закривання очей» на це як США, так і ЕС.
З иншого боку, все більш проблематичним стає Проект ЕС. Розширення ЕС та остання фінансово-кредитна криза призвели не до консолідації Европи, а до її розповзання. Послабився базовий для ЕС зв’язок Німеччини та Франції (читай Андре Глюксмана) – це є свідченням не лише того, що результати ІІ Світової війни подолано, а й того, що геополітична констеляція в Европі повертається до свого звичного стану – Німеччина та Росія знову утворюють союз. Кілька разів цей союз призводив до світових війн. Таким чином, не маючи особливої надії в сенсі активної участи в новому протистоянні з Китаєм на розманіжений ЕС, США de facto толерують зміцнення російської присутности в басейні Чорного моря, як і в багатьох инших регіонах. А тому підписані Харківські угоди, які дуже ускладнили внутрішню консолідацію України і в перспективі можуть вести аж до розпаду України, були негласно сприйняті передусім у США, а потім і в ЕС. Претекст – поліпшення стосунків Росії з Україною.
Росія це розуміє як дозвіл на поступову інтеграцію України у свої проекти. Принаймні частини України. А решта – тобто проблематична Західна Україна – так чи инак може бути виштовхнута з цього російського інтеграційного проекту. Дуже симптоматично, що деякі ідеологи нової влади в Україні заговорили про те, що Галичина (як мінімум) не є Україною – Україною в їхньому розумінні як російського проекту. Звичайно ж, ініційований Росією можливий інтегративний чи навіть ліквідаційний процес може розпочатися з Криму. Для того і створюється, ламаючи українське право, на десятиліття наперед міцна законодавча база. Для того і закріплюється російський форпост у Криму. Тому безвідносно, хто буде правити Україною, він повинен бути готовим переосмислити те, що є Україною. Свого часу таке переосмислення для Польщі здійснило середовище польського паризького журналу «Kultura».
Звичайно, можливий і инший вихід з ситуації. Можливий опір. Але він передбачає внутрішню консолідацію українського суспільства. А такої немає. Він передбачає також все ж більшу прихильність до України міжнародного співтовариства. На сьогодні, парадоксальним чином, головним союзником українського незалежництва та соборности є Китай. Однак, чи є розуміння цього у вищого керівництва країни – залишається великим запитанням. Очевидно, що такими ж союзниками можуть стати сили, що прийдуть до керівництва США після епохи Барака Обами. Зрештою, у США політична система настільки збалансована, що вже сьогодні ці сили доволі впливові і за політичної волі з ними можна розпочинати політичний діалог, який буде спрямований у майбутнє.
Тарас Возняк
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 61/2010
Безпека у басейні Чорного моря як дзеркало світових геополітичних змін
Поки ми готували до випуску це число журналу, присвячене проблематиці безпеки у басейні Чорного моря, ситуація в регіоні змінювалася просто шаленими темпами. У цьому сенсі ми отримали навіть певну сатисфакцію – плануючи випуск цього числа ще рік тому, ми передбачили особливе значення цього регіону як для України, так і для всього регіону. Але що ж сталося? Невже не таке вже й потужне військове угрупування, як Чорноморський флот Російської Федерації, та ще й у замкнутому басейні Чорного моря, має такий великий вплив? Звичайно ж, ні.
Незаконна пролонгація його присутности у Криму, безкарне і демонстративне ламання Конституції України при прийнятті такого рішення є тільки символами, симптомами, які свідчать про те, що щось радикально змінилося у геополітичній ситуації не лише в регіоні, але і у світі. Що саме? Пошлюся на думки українського політичного аналітика Євгена Жеребецького. Передусім, із приходом нового президента США Барака Хусейна Обами було переосмислено виклики та загрози, які США визнають визначальними. Одним з головних викликів є, поза всяким сумнівом, неефективність всієї фінансово-економічної системи світу. Фінансово-кредитна криза є тому свідченням. Але це тільки вершина айсберга економічних потрясінь, які можуть нас очікувати.
Вичерпуються ресурси долара як світової валюти. Що безпосередньо загрожує не тільки і не стільки США, як усьому світу. У світі накопичилась величезна маса все більш девальвуючої доларової маси. Більша частина доларових запасів є у розпорядженні Китаю. І, таким чином, Китай став, з одного боку, головним «банкіром» США. А з иншого – він страшенно залежить від курсу долара. Це своєрідне протягування-протистояння. Поборювання у співпраці. Китай, з огляду на багато чинників, поступово, але впевнено стає головним конкурентом США. Що може мати і має безпосередні геополітичні наслідки. Регіоном великого світового протистояння, як про це давно писав Генрі Кіссінжер, став Тихий океан.
Водночас США не бачать більше в Росії свого головного конкурента. Радше норовливого союзника. Росія має такі ж складні відносини з Китаєм, як і США. Ба більше – США зацікавлені у Росії як у своєму геополітичному союзнику у конкуренції з Китаєм. Росія потрібна США в оновленому чи розширеному НАТО – назвімо його НАТО+. Це свого роду не «дружба-з», а «дружба-проти». Але у Росії є маса внутрішніх проблем. Це глибоко хворі суспільство, популяція та економіка. Про це рекомендую кинути оком на цьому інтернетресурсі (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru). Тому США зацікавлені і у відносному зміцненні Росії. Навіть коштом України чи инших країн колишнього СССР. Ось і відповідь – чому РФ так вільно останнім часом почуває себе в Україні. І не лише в Україні, але і у Киргизстані. Чому їй так легко вдається «зачищувати» здобутки кольорових демократичних революцій у цих країнах. Причому, зверніть увагу – якщо не під схвалення, то принаймні під «закривання очей» на це як США, так і ЕС.
З иншого боку, все більш проблематичним стає Проект ЕС. Розширення ЕС та остання фінансово-кредитна криза призвели не до консолідації Европи, а до її розповзання. Послабився базовий для ЕС зв’язок Німеччини та Франції (читай Андре Глюксмана) – це є свідченням не лише того, що результати ІІ Світової війни подолано, а й того, що геополітична констеляція в Европі повертається до свого звичного стану – Німеччина та Росія знову утворюють союз. Кілька разів цей союз призводив до світових війн. Таким чином, не маючи особливої надії в сенсі активної участи в новому протистоянні з Китаєм на розманіжений ЕС, США de facto толерують зміцнення російської присутности в басейні Чорного моря, як і в багатьох инших регіонах. А тому підписані Харківські угоди, які дуже ускладнили внутрішню консолідацію України і в перспективі можуть вести аж до розпаду України, були негласно сприйняті передусім у США, а потім і в ЕС. Претекст – поліпшення стосунків Росії з Україною.
Росія це розуміє як дозвіл на поступову інтеграцію України у свої проекти. Принаймні частини України. А решта – тобто проблематична Західна Україна – так чи инак може бути виштовхнута з цього російського інтеграційного проекту. Дуже симптоматично, що деякі ідеологи нової влади в Україні заговорили про те, що Галичина (як мінімум) не є Україною – Україною в їхньому розумінні як російського проекту. Звичайно ж, ініційований Росією можливий інтегративний чи навіть ліквідаційний процес може розпочатися з Криму. Для того і створюється, ламаючи українське право, на десятиліття наперед міцна законодавча база. Для того і закріплюється російський форпост у Криму. Тому безвідносно, хто буде правити Україною, він повинен бути готовим переосмислити те, що є Україною. Свого часу таке переосмислення для Польщі здійснило середовище польського паризького журналу «Kultura».
Звичайно, можливий і инший вихід з ситуації. Можливий опір. Але він передбачає внутрішню консолідацію українського суспільства. А такої немає. Він передбачає також все ж більшу прихильність до України міжнародного співтовариства. На сьогодні, парадоксальним чином, головним союзником українського незалежництва та соборности є Китай. Однак, чи є розуміння цього у вищого керівництва країни – залишається великим запитанням. Очевидно, що такими ж союзниками можуть стати сили, що прийдуть до керівництва США після епохи Барака Обами. Зрештою, у США політична система настільки збалансована, що вже сьогодні ці сили доволі впливові і за політичної волі з ними можна розпочинати політичний діалог, який буде спрямований у майбутнє.
Тарас Возняк
