Українська інтелігенція - жертва большевицького терору
Українська інтелігенція - жертва большевицького терору
Надрукований у цій брошурі текст, як і багато іншого, що пов’язане з долею та творчістю видатного українського вченого й письменника Віктора Платоновича Петрова (1894 — 1969 рр.), приховує багато загадок. Ще донедавна широко побутувала логічна версія, вперше запущена в обіг Василем Чапленком у повісті «Його таємниця» (Нью-Йорк, 1976 р.), прототипом головного героя якої — Віктора Петренка — є саме Віктор Петров. Будучи в брутальний спосіб примушений радянськими спецслужбами до співпраці ще перед війною й виконуючи їхні завдання вже в повоєнній Німеччині, Петренко змушений подавати звіти про життя українських вигнанців у таборах «ді-пі», хоча насправді ненавидить більшовицький режим і своїх «хазяїв». Передчуваючи, що його можуть викрасти й репатріювати до СРСР, Петров-Петренко пише гостровикривальну працю про більшовицький терор в Україні й залишає її на своєму робочому столі. Цю статтю знаходять його колеги й друкують спершу в мюнхенській «Українській літературній газеті», а згодом — і окремою брошурою (видавництво «Пролог»).
Однак позірна ймовірність цієї гіпотези виразно не узгоджується з деякими очевидними фактами.
Віктор Петров загадково зник із Мюнхена 18 квітня 1949 року. А його антирадянську працю великої аналітичної напруги вперше почали публікувати аж наприкінці 1955 року. Окремим же виданням у «Пролозі» вона з’явилася тільки 1959 року. Чим це пояснити, якщо зважити бодай на те, що спеціальна комісія Українського Вільного Університету описала всі рукописи й книжки, залишені В. Петровим у помешканні, й зберігала їх у своєму архіві? До того ж, саме цієї праці там і не виявилося...
Друге запитання. Чому після повернення чи вивезення до СРСР і виходу друком за «бугром» цієї вибухової брошури під назвою «Діячі української культури 1920 — 1940 — жертви большевицького терору» В. Петров не був покараний? Адже тоді репресували й за невинніші публікації й навіть за рукописи, а то й просто за наміри написати щось антирадянське.
Запитання третє. Чомусь лишилась непомітною вказівка «Української літературної газети», що текст статті В. Петрова передав відомий білоруський мовознавець-емігрант Антон Адамович. А, схоже, вони навіть не були знайомі. У жодному разі, ні в їхніх архівах, ні у збереженому листуванні про це згадок не виявлено. А. Адамович до війни відбув свій табірний термін десь на Колимі. А потім, від 1941 до 1943 року в Мінську редагував білоруську націоналістичну газету (так само, як В. Петров «Український засів»). Далі — стандартна доля переміщеної особи: Німеччина, переїзд до Америки. Але нас зараз цікавить навіть не так сам Антон Адамович, як інша загадкова постать — його вітчим Олександр Івашкевич (1881 р. н.), котрий скрізь супроводжував свого пасинка в його митарствах і був доволі активним у білоруській діаспорі, хоча по-білоруськи ледь чи розмовляв. Жили вони в одному помешканні у Нью-Йорку. Але коли померла мати Адамовича, вдівець Івашкевич був у трансі, до всього збайдужів. Він переїхав на іншу квартиру, жив відлюдкувато. Одного недільного ранку він вийшов купити газету «Новое русское слово» в кіоску за один квартал від свого будинку, і зник і ніколи не повернувся... Так само, як і В. Петров свого часу у Мюнхені! Білоруська громада звернулася до американської поліції, але всі пошуки пропалого виявилися безрезультатними... Достеменно й нині невідомо, що сталося... У білоруській діаспорі циркулювало припущення, що Івашкевича було викрадено НКВД-МГБ, хоча пояснити мотиви цього ніхто не брався.
Спробуємо реконструювати перебіг подій бодай гіпотетично. Скромний, непоказний колишній, ще за царських часів, чиновник Олександр Івашкевич. Перебував у центрі життя переміщених осіб з ді-пішного періоду в повоєнній Німеччині, а потім і в Америці. Чи міг він бути радянським резидентом? Судячи зі скупих згадок очевидців, — був контактним, запросто сходився з людьми, хоча сам ніколи ніде не виступав, не висловлював своїх думок. Віктора Петрова ж іще з 1942 року радянські спецслужби готували на резидента в повоєнний час. Він у своїх розповідях часом прохоплювався про те, що йому було дозволено говорити й писати все, що він вважав за потрібне, діяти будь-як, щоб тільки увійти в довіру до української громади в машкарі переконаного антирадянщика. Легко припустити, що він для поглиблення свого «прикриття» одержав наказ підготувати статтю про репресії українських письменників у 20-30-ті роки. Перший варіант праці (саме його подано у цій брошурі) написано ймовірно наприкінці 1943 року. В перших розділах її Віктор Петров із притаманним йому зануренням у сутність явища показав підставові ознаки репресивної доктрини більшовизму, антилюдяну її природу. Звісно, оприлюднення такої статті на Луб’янці не схвалили, й доручили резидентові Івашкевичу вимагати від Петрова пом’якшеного її варіанту, можливо, навіть виставивши певні часові рамки виконання завдання. Про останнє свідчить, до речі, те, що в другому варіанті праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» на першому машинописному примірнику автор власноруч написав: «Віктор Петров. Українська інтелігенція — жертва большевицького терору». Ч. 1. Письменники. Першу частину закінчено 17. 3. 44». Саме цей варіант став основою публікації в «Українській літературній газеті» та в брошурі, випущеній згодом «Прологом» і перевиданій 1992 року київським видавництвом «Воскресіння». Став основою — тому що в надрукованому тексті зроблено численні купюри. І хоч редакція зазначила, що друкує працю В. Петрова з незначними скороченнями, третину її було вилучено, можливо, тому що першодрук був усе-таки газетною публікацією. З першого варіанту статті, який також був у розпорядженні редакції «УЛГ», було подано два розділи, за якими важко скласти уявлення про весь текст і тому дослідниками (зокрема, С. Білоконем) він був сприйнятий за чернетку другого тексту.
Обидва варіанти розвідки Віктора Петрова (другі машинописні примірники) зберігаються в Бахметьєвському фонді Архіву Колумбійського університету (Нью-Йорк) в колекції Юрія Лавріненка (Box 33, folder 10 і 11). Це зрозуміло, бо саме останній був від початку видання «Української літературної газети» американським її співробітником (у Мюнхені редагував газету Іван Кошелівець). Антон Адамович був знайомий із Лавріненком, листувався з ним (як і з Юрієм Шевельовим, Василем Гришком та деякими іншими українськими літераторами). Можна припустити, що після смерті матері і переїзду вітчима на інше помешкання він перебирав їхні папери і натрапив на статті Віктора Петрова й передав їх українським колегам, навіть не здогадуючись, як вони потрапили до Олександра Івашкевича... Звісно, це гіпотеза, але поки що тільки так можна пояснити долю цих текстів.
Як уже згадувалося, другий варіант праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» під модифікованими назвами та із значними скороченнями було тричі опубліковано. Повний же текст її, без вилучень, надрукований у другому томі «Розвідок» Віктора Петрова (видавництво «Темпора», 2013). Перший же варіант цієї статті з’явився в журналі «Слово і Час» (2010, №10), потім у другому томі «Розвідок» і передруковується нині. Його подано в мовній редакції автора і без будь-яких скорочень. Сучасний читач, безумовно, правильно сприйме мету радянського розвідника в тій частині, де В. Петров говорить про боротьбу фашистської Німеччини проти СРСР.
Для нас же ця праця важлива насамперед поясненням сутності людиноненависницької комуністичної політики не просто «відхиленнями від ленінського курсу», як багато хто з нас щиро вважав (особливо, в період «хрущовської відлиги»), а тим, що це було ядром цільної ідеології, ідеології, в якій панує принцип «хто не з нами, той — ворог, якого треба знищувати».
В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ
Надрукований у цій брошурі текст, як і багато іншого, що пов’язане з долею та творчістю видатного українського вченого й письменника Віктора Платоновича Петрова (1894 — 1969 рр.), приховує багато загадок. Ще донедавна широко побутувала логічна версія, вперше запущена в обіг Василем Чапленком у повісті «Його таємниця» (Нью-Йорк, 1976 р.), прототипом головного героя якої — Віктора Петренка — є саме Віктор Петров. Будучи в брутальний спосіб примушений радянськими спецслужбами до співпраці ще перед війною й виконуючи їхні завдання вже в повоєнній Німеччині, Петренко змушений подавати звіти про життя українських вигнанців у таборах «ді-пі», хоча насправді ненавидить більшовицький режим і своїх «хазяїв». Передчуваючи, що його можуть викрасти й репатріювати до СРСР, Петров-Петренко пише гостровикривальну працю про більшовицький терор в Україні й залишає її на своєму робочому столі. Цю статтю знаходять його колеги й друкують спершу в мюнхенській «Українській літературній газеті», а згодом — і окремою брошурою (видавництво «Пролог»).
Однак позірна ймовірність цієї гіпотези виразно не узгоджується з деякими очевидними фактами.
Віктор Петров загадково зник із Мюнхена 18 квітня 1949 року. А його антирадянську працю великої аналітичної напруги вперше почали публікувати аж наприкінці 1955 року. Окремим же виданням у «Пролозі» вона з’явилася тільки 1959 року. Чим це пояснити, якщо зважити бодай на те, що спеціальна комісія Українського Вільного Університету описала всі рукописи й книжки, залишені В. Петровим у помешканні, й зберігала їх у своєму архіві? До того ж, саме цієї праці там і не виявилося...
Друге запитання. Чому після повернення чи вивезення до СРСР і виходу друком за «бугром» цієї вибухової брошури під назвою «Діячі української культури 1920 — 1940 — жертви большевицького терору» В. Петров не був покараний? Адже тоді репресували й за невинніші публікації й навіть за рукописи, а то й просто за наміри написати щось антирадянське.
Запитання третє. Чомусь лишилась непомітною вказівка «Української літературної газети», що текст статті В. Петрова передав відомий білоруський мовознавець-емігрант Антон Адамович. А, схоже, вони навіть не були знайомі. У жодному разі, ні в їхніх архівах, ні у збереженому листуванні про це згадок не виявлено. А. Адамович до війни відбув свій табірний термін десь на Колимі. А потім, від 1941 до 1943 року в Мінську редагував білоруську націоналістичну газету (так само, як В. Петров «Український засів»). Далі — стандартна доля переміщеної особи: Німеччина, переїзд до Америки. Але нас зараз цікавить навіть не так сам Антон Адамович, як інша загадкова постать — його вітчим Олександр Івашкевич (1881 р. н.), котрий скрізь супроводжував свого пасинка в його митарствах і був доволі активним у білоруській діаспорі, хоча по-білоруськи ледь чи розмовляв. Жили вони в одному помешканні у Нью-Йорку. Але коли померла мати Адамовича, вдівець Івашкевич був у трансі, до всього збайдужів. Він переїхав на іншу квартиру, жив відлюдкувато. Одного недільного ранку він вийшов купити газету «Новое русское слово» в кіоску за один квартал від свого будинку, і зник і ніколи не повернувся... Так само, як і В. Петров свого часу у Мюнхені! Білоруська громада звернулася до американської поліції, але всі пошуки пропалого виявилися безрезультатними... Достеменно й нині невідомо, що сталося... У білоруській діаспорі циркулювало припущення, що Івашкевича було викрадено НКВД-МГБ, хоча пояснити мотиви цього ніхто не брався.
Спробуємо реконструювати перебіг подій бодай гіпотетично. Скромний, непоказний колишній, ще за царських часів, чиновник Олександр Івашкевич. Перебував у центрі життя переміщених осіб з ді-пішного періоду в повоєнній Німеччині, а потім і в Америці. Чи міг він бути радянським резидентом? Судячи зі скупих згадок очевидців, — був контактним, запросто сходився з людьми, хоча сам ніколи ніде не виступав, не висловлював своїх думок. Віктора Петрова ж іще з 1942 року радянські спецслужби готували на резидента в повоєнний час. Він у своїх розповідях часом прохоплювався про те, що йому було дозволено говорити й писати все, що він вважав за потрібне, діяти будь-як, щоб тільки увійти в довіру до української громади в машкарі переконаного антирадянщика. Легко припустити, що він для поглиблення свого «прикриття» одержав наказ підготувати статтю про репресії українських письменників у 20-30-ті роки. Перший варіант праці (саме його подано у цій брошурі) написано ймовірно наприкінці 1943 року. В перших розділах її Віктор Петров із притаманним йому зануренням у сутність явища показав підставові ознаки репресивної доктрини більшовизму, антилюдяну її природу. Звісно, оприлюднення такої статті на Луб’янці не схвалили, й доручили резидентові Івашкевичу вимагати від Петрова пом’якшеного її варіанту, можливо, навіть виставивши певні часові рамки виконання завдання. Про останнє свідчить, до речі, те, що в другому варіанті праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» на першому машинописному примірнику автор власноруч написав: «Віктор Петров. Українська інтелігенція — жертва большевицького терору». Ч. 1. Письменники. Першу частину закінчено 17. 3. 44». Саме цей варіант став основою публікації в «Українській літературній газеті» та в брошурі, випущеній згодом «Прологом» і перевиданій 1992 року київським видавництвом «Воскресіння». Став основою — тому що в надрукованому тексті зроблено численні купюри. І хоч редакція зазначила, що друкує працю В. Петрова з незначними скороченнями, третину її було вилучено, можливо, тому що першодрук був усе-таки газетною публікацією. З першого варіанту статті, який також був у розпорядженні редакції «УЛГ», було подано два розділи, за якими важко скласти уявлення про весь текст і тому дослідниками (зокрема, С. Білоконем) він був сприйнятий за чернетку другого тексту.
Обидва варіанти розвідки Віктора Петрова (другі машинописні примірники) зберігаються в Бахметьєвському фонді Архіву Колумбійського університету (Нью-Йорк) в колекції Юрія Лавріненка (Box 33, folder 10 і 11). Це зрозуміло, бо саме останній був від початку видання «Української літературної газети» американським її співробітником (у Мюнхені редагував газету Іван Кошелівець). Антон Адамович був знайомий із Лавріненком, листувався з ним (як і з Юрієм Шевельовим, Василем Гришком та деякими іншими українськими літераторами). Можна припустити, що після смерті матері і переїзду вітчима на інше помешкання він перебирав їхні папери і натрапив на статті Віктора Петрова й передав їх українським колегам, навіть не здогадуючись, як вони потрапили до Олександра Івашкевича... Звісно, це гіпотеза, але поки що тільки так можна пояснити долю цих текстів.
Як уже згадувалося, другий варіант праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» під модифікованими назвами та із значними скороченнями було тричі опубліковано. Повний же текст її, без вилучень, надрукований у другому томі «Розвідок» Віктора Петрова (видавництво «Темпора», 2013). Перший же варіант цієї статті з’явився в журналі «Слово і Час» (2010, №10), потім у другому томі «Розвідок» і передруковується нині. Його подано в мовній редакції автора і без будь-яких скорочень. Сучасний читач, безумовно, правильно сприйме мету радянського розвідника в тій частині, де В. Петров говорить про боротьбу фашистської Німеччини проти СРСР.
Для нас же ця праця важлива насамперед поясненням сутності людиноненависницької комуністичної політики не просто «відхиленнями від ленінського курсу», як багато хто з нас щиро вважав (особливо, в період «хрущовської відлиги»), а тим, що це було ядром цільної ідеології, ідеології, в якій панує принцип «хто не з нами, той — ворог, якого треба знищувати».
В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ
Надрукований у цій брошурі текст, як і багато іншого, що пов’язане з долею та творчістю видатного українського вченого й письменника Віктора Платоновича Петрова (1894 — 1969 рр.), приховує багато загадок. Ще донедавна широко побутувала логічна версія, вперше запущена в обіг Василем Чапленком у повісті «Його таємниця» (Нью-Йорк, 1976 р.), прототипом головного героя якої — Віктора Петренка — є саме Віктор Петров. Будучи в брутальний спосіб примушений радянськими спецслужбами до співпраці ще перед війною й виконуючи їхні завдання вже в повоєнній Німеччині, Петренко змушений подавати звіти про життя українських вигнанців у таборах «ді-пі», хоча насправді ненавидить більшовицький режим і своїх «хазяїв». Передчуваючи, що його можуть викрасти й репатріювати до СРСР, Петров-Петренко пише гостровикривальну працю про більшовицький терор в Україні й залишає її на своєму робочому столі. Цю статтю знаходять його колеги й друкують спершу в мюнхенській «Українській літературній газеті», а згодом — і окремою брошурою (видавництво «Пролог»).
Однак позірна ймовірність цієї гіпотези виразно не узгоджується з деякими очевидними фактами.
Віктор Петров загадково зник із Мюнхена 18 квітня 1949 року. А його антирадянську працю великої аналітичної напруги вперше почали публікувати аж наприкінці 1955 року. Окремим же виданням у «Пролозі» вона з’явилася тільки 1959 року. Чим це пояснити, якщо зважити бодай на те, що спеціальна комісія Українського Вільного Університету описала всі рукописи й книжки, залишені В. Петровим у помешканні, й зберігала їх у своєму архіві? До того ж, саме цієї праці там і не виявилося...
Друге запитання. Чому після повернення чи вивезення до СРСР і виходу друком за «бугром» цієї вибухової брошури під назвою «Діячі української культури 1920 — 1940 — жертви большевицького терору» В. Петров не був покараний? Адже тоді репресували й за невинніші публікації й навіть за рукописи, а то й просто за наміри написати щось антирадянське.
Запитання третє. Чомусь лишилась непомітною вказівка «Української літературної газети», що текст статті В. Петрова передав відомий білоруський мовознавець-емігрант Антон Адамович. А, схоже, вони навіть не були знайомі. У жодному разі, ні в їхніх архівах, ні у збереженому листуванні про це згадок не виявлено. А. Адамович до війни відбув свій табірний термін десь на Колимі. А потім, від 1941 до 1943 року в Мінську редагував білоруську націоналістичну газету (так само, як В. Петров «Український засів»). Далі — стандартна доля переміщеної особи: Німеччина, переїзд до Америки. Але нас зараз цікавить навіть не так сам Антон Адамович, як інша загадкова постать — його вітчим Олександр Івашкевич (1881 р. н.), котрий скрізь супроводжував свого пасинка в його митарствах і був доволі активним у білоруській діаспорі, хоча по-білоруськи ледь чи розмовляв. Жили вони в одному помешканні у Нью-Йорку. Але коли померла мати Адамовича, вдівець Івашкевич був у трансі, до всього збайдужів. Він переїхав на іншу квартиру, жив відлюдкувато. Одного недільного ранку він вийшов купити газету «Новое русское слово» в кіоску за один квартал від свого будинку, і зник і ніколи не повернувся... Так само, як і В. Петров свого часу у Мюнхені! Білоруська громада звернулася до американської поліції, але всі пошуки пропалого виявилися безрезультатними... Достеменно й нині невідомо, що сталося... У білоруській діаспорі циркулювало припущення, що Івашкевича було викрадено НКВД-МГБ, хоча пояснити мотиви цього ніхто не брався.
Спробуємо реконструювати перебіг подій бодай гіпотетично. Скромний, непоказний колишній, ще за царських часів, чиновник Олександр Івашкевич. Перебував у центрі життя переміщених осіб з ді-пішного періоду в повоєнній Німеччині, а потім і в Америці. Чи міг він бути радянським резидентом? Судячи зі скупих згадок очевидців, — був контактним, запросто сходився з людьми, хоча сам ніколи ніде не виступав, не висловлював своїх думок. Віктора Петрова ж іще з 1942 року радянські спецслужби готували на резидента в повоєнний час. Він у своїх розповідях часом прохоплювався про те, що йому було дозволено говорити й писати все, що він вважав за потрібне, діяти будь-як, щоб тільки увійти в довіру до української громади в машкарі переконаного антирадянщика. Легко припустити, що він для поглиблення свого «прикриття» одержав наказ підготувати статтю про репресії українських письменників у 20-30-ті роки. Перший варіант праці (саме його подано у цій брошурі) написано ймовірно наприкінці 1943 року. В перших розділах її Віктор Петров із притаманним йому зануренням у сутність явища показав підставові ознаки репресивної доктрини більшовизму, антилюдяну її природу. Звісно, оприлюднення такої статті на Луб’янці не схвалили, й доручили резидентові Івашкевичу вимагати від Петрова пом’якшеного її варіанту, можливо, навіть виставивши певні часові рамки виконання завдання. Про останнє свідчить, до речі, те, що в другому варіанті праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» на першому машинописному примірнику автор власноруч написав: «Віктор Петров. Українська інтелігенція — жертва большевицького терору». Ч. 1. Письменники. Першу частину закінчено 17. 3. 44». Саме цей варіант став основою публікації в «Українській літературній газеті» та в брошурі, випущеній згодом «Прологом» і перевиданій 1992 року київським видавництвом «Воскресіння». Став основою — тому що в надрукованому тексті зроблено численні купюри. І хоч редакція зазначила, що друкує працю В. Петрова з незначними скороченнями, третину її було вилучено, можливо, тому що першодрук був усе-таки газетною публікацією. З першого варіанту статті, який також був у розпорядженні редакції «УЛГ», було подано два розділи, за якими важко скласти уявлення про весь текст і тому дослідниками (зокрема, С. Білоконем) він був сприйнятий за чернетку другого тексту.
Обидва варіанти розвідки Віктора Петрова (другі машинописні примірники) зберігаються в Бахметьєвському фонді Архіву Колумбійського університету (Нью-Йорк) в колекції Юрія Лавріненка (Box 33, folder 10 і 11). Це зрозуміло, бо саме останній був від початку видання «Української літературної газети» американським її співробітником (у Мюнхені редагував газету Іван Кошелівець). Антон Адамович був знайомий із Лавріненком, листувався з ним (як і з Юрієм Шевельовим, Василем Гришком та деякими іншими українськими літераторами). Можна припустити, що після смерті матері і переїзду вітчима на інше помешкання він перебирав їхні папери і натрапив на статті Віктора Петрова й передав їх українським колегам, навіть не здогадуючись, як вони потрапили до Олександра Івашкевича... Звісно, це гіпотеза, але поки що тільки так можна пояснити долю цих текстів.
Як уже згадувалося, другий варіант праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» під модифікованими назвами та із значними скороченнями було тричі опубліковано. Повний же текст її, без вилучень, надрукований у другому томі «Розвідок» Віктора Петрова (видавництво «Темпора», 2013). Перший же варіант цієї статті з’явився в журналі «Слово і Час» (2010, №10), потім у другому томі «Розвідок» і передруковується нині. Його подано в мовній редакції автора і без будь-яких скорочень. Сучасний читач, безумовно, правильно сприйме мету радянського розвідника в тій частині, де В. Петров говорить про боротьбу фашистської Німеччини проти СРСР.
Для нас же ця праця важлива насамперед поясненням сутності людиноненависницької комуністичної політики не просто «відхиленнями від ленінського курсу», як багато хто з нас щиро вважав (особливо, в період «хрущовської відлиги»), а тим, що це було ядром цільної ідеології, ідеології, в якій панує принцип «хто не з нами, той — ворог, якого треба знищувати».
В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ
