Ця книжка, вперше видана на початку 2011 року, не викликала в українських інтелектуальних середовищах якоїсь помітної дискусії, як сподівались були особливо ентузіастичні рецензенти. З-поміж читаних мною відгуків єдино стаття одного з давніх шевельовських «вірних», Сергія Вакуленка, в малотиражному «Збірнику Харківського Історико-Філологічного товариства» (2011) містила низку компетентних, а подекуди й геть безцінних завваг (більшість із них враховано в цьому виданні). Мейнстрімна ж рецепція - оскільки про таку взагалі випадає в нас говорити - засвідчила надто великий розрив між зібраною в книжці інформацією, з одного боку, та чинним у суспільстві горизонтом знання не лише про Юрія Шевельова, а й про зовсім, здавалось би, недавню добу 1990-х - з другого, аби могла зав’язатись притомна дискусія: книжку було сприйнято радше як «навчальну літературу», в добрих старих традиціях українського «просвітительства» 19-го століття й «самвидаву» 20-го. (Зрештою, чим, як не «самвидавом доби інтернету», є паперові книжки накладом 2-3 тис. примірників у 46-мільйонній країні без власної культурної інфраструктури?)