Нова книжка знаного українського історика, завідувачки катедри історії Києво-Могилянської академії професора Наталі Яковенко передусім нібито є університетським посібником, пропедевтичним курсом із фахового предмету, хіба що писаним у вільній манері, далекій від казенної наукуватости, а близькій натомість високому академізмові в найліпшому значенні цього слова. Проте навіть узяте в такому цілком позитивному сенсі означення «посібник» – лише певна машкара, що приховує набагато складнішу не тільки стилістично, але й за своїм змістом і прагматикою структуру. Як визнає сама пані професор, цю книжку «не віднесеш до якогось канонічного жанру. Адже це не зовсім історія історіографії, не зовсім методологія історії, не зовсім посібник зі вступу до історії». Звісно, ця праця може стати у пригоді і викладачам, і студентам (зокрема як засіб розвинути їхнє критичне мислення, але поза тим і запропонувати найелементарніші know how опанування обраної спеціяльности), але не меншою мірою її адресовано також і колеґам-дослідникам – а водночас найширшому інтеліґентному загалові. В ній, сподівається авторка, «знайде дещо для себе цікаве й шанувальник минулого: він зможе заглянути в майстерню, де “виготовляють” історію». Інакше кажучи, окрім розв’язання власне освітніх і спеціяльно методологічних завдань, ідеться – і то аж ніяк не принагідно – про відновлення практики міждисциплінарних синтез, спрямованих до вельми різних авдиторій, коли зі щільним і якісним суто науковим письмом («для досвідченого колеґи викладене тут може становити інтерес як пригадування загалом відомих речей, а водночас – як варіянт осмислення власного фаху, на що зазвичай бракує часу й охоти») якнайтісніше сполучено так само щільне та якісне письмо науково-популярне. А найважливіше, що в ґрунті речі ця книжка є й наголошено особистісною рефлексією гуманітаря-науковця над самими підвалинами свого фаху, «порахунком окремо взятого історика з історією», свого роду постмодерністським opus magnum із філософії історії, взорованим на відповідних синтезах із-під пера Бенедето Кроче, Робіна Колінґвуда, Марка Бльока, Люсьєна Февра, Гейдена Вайта та інших чільних европейських істориків XX століття, що творили, зокрема й у своїх «пропедевтичних», а насправді узасаджувальних текстах новий кшталт історії й цілого гуманітарного знання.

Це нове кшталтування полягало зокрема в тотальному переосмисленні природи історичної науки й суцільній проблематизації її предмету, в підважуванні раніше отриманих буцімто остаточних відповідей і в формулюванні сутністно нових (чи поновленні старих, але призабутих), іноді позірно елементарних питань, що їх необхідно було ставити, навіть не сподіваючися на відповідь. Саме з таких простих запитань починає свою оповідь і Наталя Яковенко:

«Чому Геродот розповідає байки, Тацит лякає, Плутарх виховує, Вольтер іронізує, Ранке прагне писати «як воно було насправді», Грушевський працелюбно мурує фундамент під національну ідентичність, а радянський історик обзиває «феодалами» поміщиків XIX століття? Чи однакові спонуки підштовхували їх братися за перо? Хто/що з минулого отримав перепустку в їхні тексти, а хто/що ні? І чому про одне й те саме котрийсь пише з драматичною сценічністю, котрийсь так, що засинають мухи з нудьги, а котрийсь дотепно грає словом? Відповідь на ці запитання, хоч як парадоксально, одна...»