Галицький усе-світ
Галицький усе-світ
Галицький Бальзак
A tuo lare in cipe
Починай зі свого дому
Найліпшим подарунком на уродини є віра, що ти комусь потрібен. Найціннішим пам’ятником до роковин смерти є метафоричне відчуття присутности серед живих душі померлого. Або діянь чи їх матеріальних втілень, у які він вкладав свою безсмертну душу. Франко не отримає на уродини і роковини смерти ані того, ані иншого. Нехай не гніваються і не рвуться тілом до бою славетні франко-знавці і франко-знавчині. Вони радше є франко-кравцями і франко-кравчинями, що кожен на свій манір перекроює зів’яле листя, переплітає перехресні стежки, охрещує Мойсея, і виносить ці свої ізмарагди до вершин і низин такого обмеженого академічного товариства, що, мабуть, каварняних приятелів свого часу Франко мав більше.
А таки мав. Бо попри титанічність щоденної буденної праці і таку ж велич комплексів і експериментів із самим собою спромігся з-посеред галицької людности ріжного штибу запізнати, виловити, виокремити, вичути і таки наприкінці виписати із днів журби, із літ своєї молодости цілісіньку галерею образів осідлого і кочового народу Галичини. Не помилився у точності і докладності препарації галицького суспільства ані раз. Галицькі нафтярі уже тоді похнюпилися і не ждали собі добра від такої кон’єктури. У їхніх жінок ще відтоді горіла ненаситна жадоба життєвої розкоші. Тодішні революціонери (а тепер змізернілі коаліціонери), всі, як один бігали, говорили, платили, підмовляли, приєднували, плакали і грозили, де було треба. Усе це діялося, зокрема, і у Дрогобичі, де уже чомусь тоді, як і тепер, не було майже нічого, що характеризує хоч наполовину європейське місто.
Гімназистів, мабуть, з тодішньої молодіжної організації не пора, не пора збуджувало написати на таблиці великими буквами теологічну квестію «Що значить по-християнськи-кафтоличеськи любити дівку?» Теперішні це уже ніби й знають, але свою диточу наївність виливають у инші написи-запити «Що значить по-чесному реконструювати площу Ринок?»
Недолугість галичан у політиці і надалі залишається стабільною й інфантильною, а от від описаної Франком цнотливости пошлюбниць, що, не прочуваючи у першу шлюбну ніч нічого злого міняють свій шлюбний стрій на легкий спальний костюм, не лишилося і сліду (хіба у вигляді численних нащадків). Описане Франком покоління позбувалося цноти і виховувалося під впливом європеїзму, попри те, що на превеликий жаль, в ту пору (закладемося, що не тільки у ту) нова руська книжка була рідким гостем на провінції.
Ці посутні алюзії франкового усе-світу до нашого sms-світу можна продовжувати до безконечности, аж поки не вичерпаються усі 50 томів написаного і 500 ним продуманого і тільки натяком нам поданого. Сей чоловік написав літературу. Сам один. Витворив взірці поезії, прози, драми. Чи як сподвижник, чи як ретельний газетяр, писав публіцистику. І усе не завдяки галицькому суспільству, а радше усупереч. Галицький народ у той час мав шанс створити собі з Франка і пророка, і поводиря. Натомість волів залишитися болотом і утискати Автора до розмірів маленького кулика. Той не давався і затято у кожному Куликові читав свого Мойсея в надії, що буде комусь потрібен у такій якості. А пощо? – казали тодішні правдиві галичани. Він якийсь не-віруючий. А пощо? – кажуть теперішні. Він якийсь соціал-демократ. А пошо? – кажуть юні патрійоти. Він якийсь письменний. Клейма уже ніде ставити, а все дотепер припечатують і припечатують.
Не розпізнати велич – це якийсь особливий талант галичан. Підсліпувата близькозорість йде у парі з байдужістю і невдячністю. Поховати Франка у чужому гробівці, аби потім переносити тлінне уже тіло до свого – це патент галицької душевности. Патент, до слова, широко використовуваний. Надгробок Володимира Дідушицького, засновника музейної справи в Галичині, «поховали» у Сокальській колонії для пожиттєво ув’язнених (чим не рафінований музей?), а гробівець графа Скарбка розбомбили і розікрали до невпізнанности (зрештою, як і театр, ним збудований).
Зазвучить зараз дивно, але від Франка відмовився навіть «великий» галицький бізнес. Це дикий, неймовірний парадокс, але за панування совка у Львові був магазин іграшок під назвою «Лис Микита». За Вільної і Незалежної нещасного лиса здали на опудало, а забавки тепер купуємо в «Антошках» і «Наслєдніках». Якось жодному світочу шоколадної думки не прийшло до голови назвати шоколад «Мавпа Фрузя», а власнику взуттєвої крамниці прикрасити її вивіскою «Абу-Касимові капці». А чом би не поставити посеред площі Франка, супроти Стрийського ринку хитрувату постать найбільшого галицького ошуканця рудохвостого Микити? Він бо ближчий до натури галичан, аніж розтиражований «лев, що цар є над звірами». Чому, маючи готовий унікально-регіональний бренд, ми ламаємо голови над вигадуванням штучних і чужинецьких?
Франка позбавили не тільки належного йому місця в українській культурі. Його позбавили мови, якою він писав, так і не спромігшись відновити її після вихолощення сталінськими мовознавцями. Украдене щастя. Його позбавили його самого, втиснувши у рамки кастрованого мертвого літературознавства ідеологічного розливу минулого століття. Ті нечисленні спроби реанімувати кам’яного каменяра (лупайте сю скалу) у Живого Франка схожі на покладання квітів – квіти ніби живі, але пропадають і в’януть без родючого ґрунту і життєдайної вологи.
Тим ґрунтом може бути тільки одне – цього також Його позбавили – Той, Хто Читає Франка. Шкільна (і у переважній більшості вища) освіта на превеликий і страшний жаль, виконує цілковито протилежну функцію – вона виховує стійку алергію до читання як такого, до читання української літератури особливо, а отже, і до читання Франка зокрема. Тим то ми й вдалися до облуди, шахрайства, омани: Ї відмовив Франкові у авторстві. У черговому нашому «галицькому» числі (після № 30 Львів – Genius loci, № 36 Галичина – країна міст, № 36* Галичина – країна людей) ми подаємо не тексти Франка, а типажі ним (і не тільки ним) описані.
Той, хто полінується прочитати цей вступ, першим потрапить у пастку, бо заінтриговано перечитавши фрагмент під назвою «Пошлюбниця» чи «Виборчі гієни», раптом на самісінькому кінці з жахом зауважить підпис малесенькими літерами і до свого сорому виявить, що він (про виборчих гієн) чи вона (про пошлюбницю) насправді читали Франка. Повірте, сором і жах мине. Залишиться неповторний присмак прецизійно описаного людського театру, так часами до болі впізнаваного, що ніби щойно бачив його у каварні. Цей присмак захочеться відчути знову. Якщо страх читати Франка на ту мить не щезне – читайте далі журнал Ї і призвичаюйтеся. Якщо переляк минув – читайте Франка – галицького Бальзака. Ми усі звідти.
Ірина Магдиш
Галицький Бальзак
A tuo lare in cipe
Починай зі свого дому
Найліпшим подарунком на уродини є віра, що ти комусь потрібен. Найціннішим пам’ятником до роковин смерти є метафоричне відчуття присутности серед живих душі померлого. Або діянь чи їх матеріальних втілень, у які він вкладав свою безсмертну душу. Франко не отримає на уродини і роковини смерти ані того, ані иншого. Нехай не гніваються і не рвуться тілом до бою славетні франко-знавці і франко-знавчині. Вони радше є франко-кравцями і франко-кравчинями, що кожен на свій манір перекроює зів’яле листя, переплітає перехресні стежки, охрещує Мойсея, і виносить ці свої ізмарагди до вершин і низин такого обмеженого академічного товариства, що, мабуть, каварняних приятелів свого часу Франко мав більше.
А таки мав. Бо попри титанічність щоденної буденної праці і таку ж велич комплексів і експериментів із самим собою спромігся з-посеред галицької людности ріжного штибу запізнати, виловити, виокремити, вичути і таки наприкінці виписати із днів журби, із літ своєї молодости цілісіньку галерею образів осідлого і кочового народу Галичини. Не помилився у точності і докладності препарації галицького суспільства ані раз. Галицькі нафтярі уже тоді похнюпилися і не ждали собі добра від такої кон’єктури. У їхніх жінок ще відтоді горіла ненаситна жадоба життєвої розкоші. Тодішні революціонери (а тепер змізернілі коаліціонери), всі, як один бігали, говорили, платили, підмовляли, приєднували, плакали і грозили, де було треба. Усе це діялося, зокрема, і у Дрогобичі, де уже чомусь тоді, як і тепер, не було майже нічого, що характеризує хоч наполовину європейське місто.
Гімназистів, мабуть, з тодішньої молодіжної організації не пора, не пора збуджувало написати на таблиці великими буквами теологічну квестію «Що значить по-християнськи-кафтоличеськи любити дівку?» Теперішні це уже ніби й знають, але свою диточу наївність виливають у инші написи-запити «Що значить по-чесному реконструювати площу Ринок?»
Недолугість галичан у політиці і надалі залишається стабільною й інфантильною, а от від описаної Франком цнотливости пошлюбниць, що, не прочуваючи у першу шлюбну ніч нічого злого міняють свій шлюбний стрій на легкий спальний костюм, не лишилося і сліду (хіба у вигляді численних нащадків). Описане Франком покоління позбувалося цноти і виховувалося під впливом європеїзму, попри те, що на превеликий жаль, в ту пору (закладемося, що не тільки у ту) нова руська книжка була рідким гостем на провінції.
Ці посутні алюзії франкового усе-світу до нашого sms-світу можна продовжувати до безконечности, аж поки не вичерпаються усі 50 томів написаного і 500 ним продуманого і тільки натяком нам поданого. Сей чоловік написав літературу. Сам один. Витворив взірці поезії, прози, драми. Чи як сподвижник, чи як ретельний газетяр, писав публіцистику. І усе не завдяки галицькому суспільству, а радше усупереч. Галицький народ у той час мав шанс створити собі з Франка і пророка, і поводиря. Натомість волів залишитися болотом і утискати Автора до розмірів маленького кулика. Той не давався і затято у кожному Куликові читав свого Мойсея в надії, що буде комусь потрібен у такій якості. А пощо? – казали тодішні правдиві галичани. Він якийсь не-віруючий. А пощо? – кажуть теперішні. Він якийсь соціал-демократ. А пошо? – кажуть юні патрійоти. Він якийсь письменний. Клейма уже ніде ставити, а все дотепер припечатують і припечатують.
Не розпізнати велич – це якийсь особливий талант галичан. Підсліпувата близькозорість йде у парі з байдужістю і невдячністю. Поховати Франка у чужому гробівці, аби потім переносити тлінне уже тіло до свого – це патент галицької душевности. Патент, до слова, широко використовуваний. Надгробок Володимира Дідушицького, засновника музейної справи в Галичині, «поховали» у Сокальській колонії для пожиттєво ув’язнених (чим не рафінований музей?), а гробівець графа Скарбка розбомбили і розікрали до невпізнанности (зрештою, як і театр, ним збудований).
Зазвучить зараз дивно, але від Франка відмовився навіть «великий» галицький бізнес. Це дикий, неймовірний парадокс, але за панування совка у Львові був магазин іграшок під назвою «Лис Микита». За Вільної і Незалежної нещасного лиса здали на опудало, а забавки тепер купуємо в «Антошках» і «Наслєдніках». Якось жодному світочу шоколадної думки не прийшло до голови назвати шоколад «Мавпа Фрузя», а власнику взуттєвої крамниці прикрасити її вивіскою «Абу-Касимові капці». А чом би не поставити посеред площі Франка, супроти Стрийського ринку хитрувату постать найбільшого галицького ошуканця рудохвостого Микити? Він бо ближчий до натури галичан, аніж розтиражований «лев, що цар є над звірами». Чому, маючи готовий унікально-регіональний бренд, ми ламаємо голови над вигадуванням штучних і чужинецьких?
Франка позбавили не тільки належного йому місця в українській культурі. Його позбавили мови, якою він писав, так і не спромігшись відновити її після вихолощення сталінськими мовознавцями. Украдене щастя. Його позбавили його самого, втиснувши у рамки кастрованого мертвого літературознавства ідеологічного розливу минулого століття. Ті нечисленні спроби реанімувати кам’яного каменяра (лупайте сю скалу) у Живого Франка схожі на покладання квітів – квіти ніби живі, але пропадають і в’януть без родючого ґрунту і життєдайної вологи.
Тим ґрунтом може бути тільки одне – цього також Його позбавили – Той, Хто Читає Франка. Шкільна (і у переважній більшості вища) освіта на превеликий і страшний жаль, виконує цілковито протилежну функцію – вона виховує стійку алергію до читання як такого, до читання української літератури особливо, а отже, і до читання Франка зокрема. Тим то ми й вдалися до облуди, шахрайства, омани: Ї відмовив Франкові у авторстві. У черговому нашому «галицькому» числі (після № 30 Львів – Genius loci, № 36 Галичина – країна міст, № 36* Галичина – країна людей) ми подаємо не тексти Франка, а типажі ним (і не тільки ним) описані.
Той, хто полінується прочитати цей вступ, першим потрапить у пастку, бо заінтриговано перечитавши фрагмент під назвою «Пошлюбниця» чи «Виборчі гієни», раптом на самісінькому кінці з жахом зауважить підпис малесенькими літерами і до свого сорому виявить, що він (про виборчих гієн) чи вона (про пошлюбницю) насправді читали Франка. Повірте, сором і жах мине. Залишиться неповторний присмак прецизійно описаного людського театру, так часами до болі впізнаваного, що ніби щойно бачив його у каварні. Цей присмак захочеться відчути знову. Якщо страх читати Франка на ту мить не щезне – читайте далі журнал Ї і призвичаюйтеся. Якщо переляк минув – читайте Франка – галицького Бальзака. Ми усі звідти.
Ірина Магдиш
Галицький Бальзак
A tuo lare in cipe
Починай зі свого дому
Найліпшим подарунком на уродини є віра, що ти комусь потрібен. Найціннішим пам’ятником до роковин смерти є метафоричне відчуття присутности серед живих душі померлого. Або діянь чи їх матеріальних втілень, у які він вкладав свою безсмертну душу. Франко не отримає на уродини і роковини смерти ані того, ані иншого. Нехай не гніваються і не рвуться тілом до бою славетні франко-знавці і франко-знавчині. Вони радше є франко-кравцями і франко-кравчинями, що кожен на свій манір перекроює зів’яле листя, переплітає перехресні стежки, охрещує Мойсея, і виносить ці свої ізмарагди до вершин і низин такого обмеженого академічного товариства, що, мабуть, каварняних приятелів свого часу Франко мав більше.
А таки мав. Бо попри титанічність щоденної буденної праці і таку ж велич комплексів і експериментів із самим собою спромігся з-посеред галицької людности ріжного штибу запізнати, виловити, виокремити, вичути і таки наприкінці виписати із днів журби, із літ своєї молодости цілісіньку галерею образів осідлого і кочового народу Галичини. Не помилився у точності і докладності препарації галицького суспільства ані раз. Галицькі нафтярі уже тоді похнюпилися і не ждали собі добра від такої кон’єктури. У їхніх жінок ще відтоді горіла ненаситна жадоба життєвої розкоші. Тодішні революціонери (а тепер змізернілі коаліціонери), всі, як один бігали, говорили, платили, підмовляли, приєднували, плакали і грозили, де було треба. Усе це діялося, зокрема, і у Дрогобичі, де уже чомусь тоді, як і тепер, не було майже нічого, що характеризує хоч наполовину європейське місто.
Гімназистів, мабуть, з тодішньої молодіжної організації не пора, не пора збуджувало написати на таблиці великими буквами теологічну квестію «Що значить по-християнськи-кафтоличеськи любити дівку?» Теперішні це уже ніби й знають, але свою диточу наївність виливають у инші написи-запити «Що значить по-чесному реконструювати площу Ринок?»
Недолугість галичан у політиці і надалі залишається стабільною й інфантильною, а от від описаної Франком цнотливости пошлюбниць, що, не прочуваючи у першу шлюбну ніч нічого злого міняють свій шлюбний стрій на легкий спальний костюм, не лишилося і сліду (хіба у вигляді численних нащадків). Описане Франком покоління позбувалося цноти і виховувалося під впливом європеїзму, попри те, що на превеликий жаль, в ту пору (закладемося, що не тільки у ту) нова руська книжка була рідким гостем на провінції.
Ці посутні алюзії франкового усе-світу до нашого sms-світу можна продовжувати до безконечности, аж поки не вичерпаються усі 50 томів написаного і 500 ним продуманого і тільки натяком нам поданого. Сей чоловік написав літературу. Сам один. Витворив взірці поезії, прози, драми. Чи як сподвижник, чи як ретельний газетяр, писав публіцистику. І усе не завдяки галицькому суспільству, а радше усупереч. Галицький народ у той час мав шанс створити собі з Франка і пророка, і поводиря. Натомість волів залишитися болотом і утискати Автора до розмірів маленького кулика. Той не давався і затято у кожному Куликові читав свого Мойсея в надії, що буде комусь потрібен у такій якості. А пощо? – казали тодішні правдиві галичани. Він якийсь не-віруючий. А пощо? – кажуть теперішні. Він якийсь соціал-демократ. А пошо? – кажуть юні патрійоти. Він якийсь письменний. Клейма уже ніде ставити, а все дотепер припечатують і припечатують.
Не розпізнати велич – це якийсь особливий талант галичан. Підсліпувата близькозорість йде у парі з байдужістю і невдячністю. Поховати Франка у чужому гробівці, аби потім переносити тлінне уже тіло до свого – це патент галицької душевности. Патент, до слова, широко використовуваний. Надгробок Володимира Дідушицького, засновника музейної справи в Галичині, «поховали» у Сокальській колонії для пожиттєво ув’язнених (чим не рафінований музей?), а гробівець графа Скарбка розбомбили і розікрали до невпізнанности (зрештою, як і театр, ним збудований).
Зазвучить зараз дивно, але від Франка відмовився навіть «великий» галицький бізнес. Це дикий, неймовірний парадокс, але за панування совка у Львові був магазин іграшок під назвою «Лис Микита». За Вільної і Незалежної нещасного лиса здали на опудало, а забавки тепер купуємо в «Антошках» і «Наслєдніках». Якось жодному світочу шоколадної думки не прийшло до голови назвати шоколад «Мавпа Фрузя», а власнику взуттєвої крамниці прикрасити її вивіскою «Абу-Касимові капці». А чом би не поставити посеред площі Франка, супроти Стрийського ринку хитрувату постать найбільшого галицького ошуканця рудохвостого Микити? Він бо ближчий до натури галичан, аніж розтиражований «лев, що цар є над звірами». Чому, маючи готовий унікально-регіональний бренд, ми ламаємо голови над вигадуванням штучних і чужинецьких?
Франка позбавили не тільки належного йому місця в українській культурі. Його позбавили мови, якою він писав, так і не спромігшись відновити її після вихолощення сталінськими мовознавцями. Украдене щастя. Його позбавили його самого, втиснувши у рамки кастрованого мертвого літературознавства ідеологічного розливу минулого століття. Ті нечисленні спроби реанімувати кам’яного каменяра (лупайте сю скалу) у Живого Франка схожі на покладання квітів – квіти ніби живі, але пропадають і в’януть без родючого ґрунту і життєдайної вологи.
Тим ґрунтом може бути тільки одне – цього також Його позбавили – Той, Хто Читає Франка. Шкільна (і у переважній більшості вища) освіта на превеликий і страшний жаль, виконує цілковито протилежну функцію – вона виховує стійку алергію до читання як такого, до читання української літератури особливо, а отже, і до читання Франка зокрема. Тим то ми й вдалися до облуди, шахрайства, омани: Ї відмовив Франкові у авторстві. У черговому нашому «галицькому» числі (після № 30 Львів – Genius loci, № 36 Галичина – країна міст, № 36* Галичина – країна людей) ми подаємо не тексти Франка, а типажі ним (і не тільки ним) описані.
Той, хто полінується прочитати цей вступ, першим потрапить у пастку, бо заінтриговано перечитавши фрагмент під назвою «Пошлюбниця» чи «Виборчі гієни», раптом на самісінькому кінці з жахом зауважить підпис малесенькими літерами і до свого сорому виявить, що він (про виборчих гієн) чи вона (про пошлюбницю) насправді читали Франка. Повірте, сором і жах мине. Залишиться неповторний присмак прецизійно описаного людського театру, так часами до болі впізнаваного, що ніби щойно бачив його у каварні. Цей присмак захочеться відчути знову. Якщо страх читати Франка на ту мить не щезне – читайте далі журнал Ї і призвичаюйтеся. Якщо переляк минув – читайте Франка – галицького Бальзака. Ми усі звідти.
Ірина Магдиш
