Коломия
Коломия
Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 62 / 2010
Кожне місто, як і людина, має долю. Таку чи иншу, щасливу чи не щасливу, але свою, неповторну. Сьогодні Коломия задовольняється тим, що у суспільній свідомості є центром Гуцульщини, хоча насправді є центром Покуття. А в адміністративному сенсі всього лиш районним центром, що для Коломиї з її історією та амбіціями явно замало. Та долю важко переробити. От, скажімо, княжий Галич зібгався навіть не у звичайне місто, а селище. Ціле щастя, що національний історико-архітектурний заповідник не дає йому взагалі деградувати до села.
Дивну роль центру Гуцульщини з Коломиєю ділить не тільки сусідній Івано-Франківськ/Станиславів, але й вже зовсім непричетний Львів. Все залежить від віддалі, з якої бачать регіон. Дивно, що ніхто не говорить про Львів як про столицю Бойківщини. Про Лемківщину і говорити годі – вона, на жаль, розчинилася на нашій історико-культурній мапі. Зрештою, дещо прижмуривши око, і сама Коломия погоджується на таку роль. Музей «Гуцульщина», Коломийський академічний український драматичний театр ім. І. Озаркевича з явним гуцульським минулим... Гуцульщина дійсно є чи не найколоритнішим етнографічним регіоном України. Недаремно саме вона отримала велетенську літературу як українською, так і иншими мовами. Отож киптар на Коломиї не випадковий.
Разом з тим, Коломия мала і певні инші аспірації. Як-от – не без того, щоб свого часу поконкурувати із Станиславовом. Особливо, коли йшлося про справи торгові – тобто істотні. А історично і Коломия, і Львів, і Станиславів були ланками одного великого торгового шляху з Німецьких земель до Волощини і Османської Порти. Коломия пробувала закріпитися і як адміністративний центр, однак дальше староства чи повітового центру не піднялася. Занадто близько була Волощина і все та ж Османська Порта.
Певні шанси могли бути, коли Галичина 1772 року відійшла до Австрійської імперії. Частина галицького Поділля (як не дивно це звучить) ще якихось кілька десятиліть разом з Тернополем опинилися в складі Російської імперії, отож був шанс стати центром якогось особливого адміністративного утворення, що об’єднало б південне Тернопілля та Покуття.
Але це все – проектування імовірного минулого. Остаточно велику кар’єру Коломиї підкосила, як завжди, бюрократія – адміністративним центром – циркулом – австрійська влада зробила Станиславів. Що означало, що всі рішення прийматимуться там, так само, як і всі грошові потоки, разом з усім, що з цим пов'язано, стікатимуться до Станиславова. А за ними й чиновництво, і файні пані, й інтелігенція і т. д.
Тим не менше, Коломия стоїчно тримала і «тримає форму». Причому конкурувати із штивним, загонистим Станиславовом ой як важко. Тим не менше, коломийці попередніх генерацій уперто ходили до своєї гімназії, носили часом занадто тісні анцуги і кравати і навіть помпки з підколінками (але хто тепер пам’ятає про писк моди 1930-х років). Високого етикету до тепер дотримуються у своєму Чоловічому закритому клубі коломийців. Зрештою, такий Клуб за своїм антуражем може втерти носа не те що Івано-Франківську, але й Львову. У Коломиї таки мусиш «тримати форму». І в переносному, і у буквальному сенсі – без порядного фрака та метелика до Клубу коломийців не поткнешся. А декому приписано бути навіть із шаблею... Як тут не згадати роман «Дон Жуан з Коломиї» відомого галицько-німецького патріота Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха.
Але це жарти. Насправді Коломия є містом, бо важко говорити про нього поблажливо – «містечко», – яке дійсно, і то успішно, протистоїть провінціалізації. Сама архітектоніка міста, так як і архітектоніка Стрия чи Дрогобича, позиціонують Коломию як місто з претензією. Значною мірою ця претензія реалізована. Бо ж мало яке місто може похвалитися тим, що у ньому мешкав майбутній цісар Карл фон Габсбург, а майбутня пані цісарева Зіта Марія дель-Граціе Адельгонда Мікаела Рафаела Габріела Джузепіна Антонія Луїза Аньєза Бурбон-Пармська ходила на ринок! Ви можете собі уявити, як достойна дама з таким довжелезним іменем і не менш довжелезним хвостом сукні вибирала на ринку свіжу городину до столу бравого капітана, майбутнього імператора Австрії та короля Угорщини і Богемії! Що цьому може протиставити, скажімо, Львів?
Але мало місто і свою чудесну українську, польську, німецьку і жидівську історії. Це неначе було кілька міст, які в нашому баченні ніби і не перетинаються. Однак, це не так. І жидівська, і польська, і руська, і німецька Коломия жили навіть не поруч, а разом. Що ми і хотіли показати цим числом журналу. Бо спадкоємцями цієї, такої різноманітної Коломиї є всі ті, хто відчуває себе хоч трішечки коломийцем. Принаймні, для нас важливо, щоб у вухах сучасних коломийців прошелестіли й дивні імена людей, які свого часу не лишень мешкали в Коломиї, але й її творили.
Тарас Возняк
Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 62 / 2010
Кожне місто, як і людина, має долю. Таку чи иншу, щасливу чи не щасливу, але свою, неповторну. Сьогодні Коломия задовольняється тим, що у суспільній свідомості є центром Гуцульщини, хоча насправді є центром Покуття. А в адміністративному сенсі всього лиш районним центром, що для Коломиї з її історією та амбіціями явно замало. Та долю важко переробити. От, скажімо, княжий Галич зібгався навіть не у звичайне місто, а селище. Ціле щастя, що національний історико-архітектурний заповідник не дає йому взагалі деградувати до села.
Дивну роль центру Гуцульщини з Коломиєю ділить не тільки сусідній Івано-Франківськ/Станиславів, але й вже зовсім непричетний Львів. Все залежить від віддалі, з якої бачать регіон. Дивно, що ніхто не говорить про Львів як про столицю Бойківщини. Про Лемківщину і говорити годі – вона, на жаль, розчинилася на нашій історико-культурній мапі. Зрештою, дещо прижмуривши око, і сама Коломия погоджується на таку роль. Музей «Гуцульщина», Коломийський академічний український драматичний театр ім. І. Озаркевича з явним гуцульським минулим... Гуцульщина дійсно є чи не найколоритнішим етнографічним регіоном України. Недаремно саме вона отримала велетенську літературу як українською, так і иншими мовами. Отож киптар на Коломиї не випадковий.
Разом з тим, Коломия мала і певні инші аспірації. Як-от – не без того, щоб свого часу поконкурувати із Станиславовом. Особливо, коли йшлося про справи торгові – тобто істотні. А історично і Коломия, і Львів, і Станиславів були ланками одного великого торгового шляху з Німецьких земель до Волощини і Османської Порти. Коломия пробувала закріпитися і як адміністративний центр, однак дальше староства чи повітового центру не піднялася. Занадто близько була Волощина і все та ж Османська Порта.
Певні шанси могли бути, коли Галичина 1772 року відійшла до Австрійської імперії. Частина галицького Поділля (як не дивно це звучить) ще якихось кілька десятиліть разом з Тернополем опинилися в складі Російської імперії, отож був шанс стати центром якогось особливого адміністративного утворення, що об’єднало б південне Тернопілля та Покуття.
Але це все – проектування імовірного минулого. Остаточно велику кар’єру Коломиї підкосила, як завжди, бюрократія – адміністративним центром – циркулом – австрійська влада зробила Станиславів. Що означало, що всі рішення прийматимуться там, так само, як і всі грошові потоки, разом з усім, що з цим пов'язано, стікатимуться до Станиславова. А за ними й чиновництво, і файні пані, й інтелігенція і т. д.
Тим не менше, Коломия стоїчно тримала і «тримає форму». Причому конкурувати із штивним, загонистим Станиславовом ой як важко. Тим не менше, коломийці попередніх генерацій уперто ходили до своєї гімназії, носили часом занадто тісні анцуги і кравати і навіть помпки з підколінками (але хто тепер пам’ятає про писк моди 1930-х років). Високого етикету до тепер дотримуються у своєму Чоловічому закритому клубі коломийців. Зрештою, такий Клуб за своїм антуражем може втерти носа не те що Івано-Франківську, але й Львову. У Коломиї таки мусиш «тримати форму». І в переносному, і у буквальному сенсі – без порядного фрака та метелика до Клубу коломийців не поткнешся. А декому приписано бути навіть із шаблею... Як тут не згадати роман «Дон Жуан з Коломиї» відомого галицько-німецького патріота Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха.
Але це жарти. Насправді Коломия є містом, бо важко говорити про нього поблажливо – «містечко», – яке дійсно, і то успішно, протистоїть провінціалізації. Сама архітектоніка міста, так як і архітектоніка Стрия чи Дрогобича, позиціонують Коломию як місто з претензією. Значною мірою ця претензія реалізована. Бо ж мало яке місто може похвалитися тим, що у ньому мешкав майбутній цісар Карл фон Габсбург, а майбутня пані цісарева Зіта Марія дель-Граціе Адельгонда Мікаела Рафаела Габріела Джузепіна Антонія Луїза Аньєза Бурбон-Пармська ходила на ринок! Ви можете собі уявити, як достойна дама з таким довжелезним іменем і не менш довжелезним хвостом сукні вибирала на ринку свіжу городину до столу бравого капітана, майбутнього імператора Австрії та короля Угорщини і Богемії! Що цьому може протиставити, скажімо, Львів?
Але мало місто і свою чудесну українську, польську, німецьку і жидівську історії. Це неначе було кілька міст, які в нашому баченні ніби і не перетинаються. Однак, це не так. І жидівська, і польська, і руська, і німецька Коломия жили навіть не поруч, а разом. Що ми і хотіли показати цим числом журналу. Бо спадкоємцями цієї, такої різноманітної Коломиї є всі ті, хто відчуває себе хоч трішечки коломийцем. Принаймні, для нас важливо, щоб у вухах сучасних коломийців прошелестіли й дивні імена людей, які свого часу не лишень мешкали в Коломиї, але й її творили.
Тарас Возняк
Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 62 / 2010
Кожне місто, як і людина, має долю. Таку чи иншу, щасливу чи не щасливу, але свою, неповторну. Сьогодні Коломия задовольняється тим, що у суспільній свідомості є центром Гуцульщини, хоча насправді є центром Покуття. А в адміністративному сенсі всього лиш районним центром, що для Коломиї з її історією та амбіціями явно замало. Та долю важко переробити. От, скажімо, княжий Галич зібгався навіть не у звичайне місто, а селище. Ціле щастя, що національний історико-архітектурний заповідник не дає йому взагалі деградувати до села.
Дивну роль центру Гуцульщини з Коломиєю ділить не тільки сусідній Івано-Франківськ/Станиславів, але й вже зовсім непричетний Львів. Все залежить від віддалі, з якої бачать регіон. Дивно, що ніхто не говорить про Львів як про столицю Бойківщини. Про Лемківщину і говорити годі – вона, на жаль, розчинилася на нашій історико-культурній мапі. Зрештою, дещо прижмуривши око, і сама Коломия погоджується на таку роль. Музей «Гуцульщина», Коломийський академічний український драматичний театр ім. І. Озаркевича з явним гуцульським минулим... Гуцульщина дійсно є чи не найколоритнішим етнографічним регіоном України. Недаремно саме вона отримала велетенську літературу як українською, так і иншими мовами. Отож киптар на Коломиї не випадковий.
Разом з тим, Коломия мала і певні инші аспірації. Як-от – не без того, щоб свого часу поконкурувати із Станиславовом. Особливо, коли йшлося про справи торгові – тобто істотні. А історично і Коломия, і Львів, і Станиславів були ланками одного великого торгового шляху з Німецьких земель до Волощини і Османської Порти. Коломия пробувала закріпитися і як адміністративний центр, однак дальше староства чи повітового центру не піднялася. Занадто близько була Волощина і все та ж Османська Порта.
Певні шанси могли бути, коли Галичина 1772 року відійшла до Австрійської імперії. Частина галицького Поділля (як не дивно це звучить) ще якихось кілька десятиліть разом з Тернополем опинилися в складі Російської імперії, отож був шанс стати центром якогось особливого адміністративного утворення, що об’єднало б південне Тернопілля та Покуття.
Але це все – проектування імовірного минулого. Остаточно велику кар’єру Коломиї підкосила, як завжди, бюрократія – адміністративним центром – циркулом – австрійська влада зробила Станиславів. Що означало, що всі рішення прийматимуться там, так само, як і всі грошові потоки, разом з усім, що з цим пов'язано, стікатимуться до Станиславова. А за ними й чиновництво, і файні пані, й інтелігенція і т. д.
Тим не менше, Коломия стоїчно тримала і «тримає форму». Причому конкурувати із штивним, загонистим Станиславовом ой як важко. Тим не менше, коломийці попередніх генерацій уперто ходили до своєї гімназії, носили часом занадто тісні анцуги і кравати і навіть помпки з підколінками (але хто тепер пам’ятає про писк моди 1930-х років). Високого етикету до тепер дотримуються у своєму Чоловічому закритому клубі коломийців. Зрештою, такий Клуб за своїм антуражем може втерти носа не те що Івано-Франківську, але й Львову. У Коломиї таки мусиш «тримати форму». І в переносному, і у буквальному сенсі – без порядного фрака та метелика до Клубу коломийців не поткнешся. А декому приписано бути навіть із шаблею... Як тут не згадати роман «Дон Жуан з Коломиї» відомого галицько-німецького патріота Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха.
Але це жарти. Насправді Коломия є містом, бо важко говорити про нього поблажливо – «містечко», – яке дійсно, і то успішно, протистоїть провінціалізації. Сама архітектоніка міста, так як і архітектоніка Стрия чи Дрогобича, позиціонують Коломию як місто з претензією. Значною мірою ця претензія реалізована. Бо ж мало яке місто може похвалитися тим, що у ньому мешкав майбутній цісар Карл фон Габсбург, а майбутня пані цісарева Зіта Марія дель-Граціе Адельгонда Мікаела Рафаела Габріела Джузепіна Антонія Луїза Аньєза Бурбон-Пармська ходила на ринок! Ви можете собі уявити, як достойна дама з таким довжелезним іменем і не менш довжелезним хвостом сукні вибирала на ринку свіжу городину до столу бравого капітана, майбутнього імператора Австрії та короля Угорщини і Богемії! Що цьому може протиставити, скажімо, Львів?
Але мало місто і свою чудесну українську, польську, німецьку і жидівську історії. Це неначе було кілька міст, які в нашому баченні ніби і не перетинаються. Однак, це не так. І жидівська, і польська, і руська, і німецька Коломия жили навіть не поруч, а разом. Що ми і хотіли показати цим числом журналу. Бо спадкоємцями цієї, такої різноманітної Коломиї є всі ті, хто відчуває себе хоч трішечки коломийцем. Принаймні, для нас важливо, щоб у вухах сучасних коломийців прошелестіли й дивні імена людей, які свого часу не лишень мешкали в Коломиї, але й її творили.
Тарас Возняк
