Львів епохи Пінзеля. 1720-1760
Львів епохи Пінзеля. 1720-1760
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 72/2013
Моє відкривання для самого себе Пінзеля проходило у декілька етапів. Звичайно, що все почалося з дуже давніх відвідин львівських музеїв та Олеського замку. У 70-80 роки виїзди до Олеського замку з паралельними відвідинами Підгорецького замку, у якому на той час ще була туберкульозна лічниця, були дуже популярними. Десь у середині 80-х я нарешті сів за кермо свого першого авто – і ці подорожі стали ледь не ритуальними. Особливо з гостями з інших міст. Однак я не сказав би, що саме Пінзель привертав аж так багато моєї уваги – були й цікавіші забави. Так дійшло і до 90-х. І турне Львів-Олесько-Підгірці-Золочів-Свірж (з варіаціями) стало чи не обов’язковою позицією літніх недільних відпочинків.
А тим часом Підгорецький замок було передано у користування Львівської картинної галереї. Те саме відбулося і з Золочівським замком. У костелі та монастирі сс.кларисок у Львові відкрито Музей Іоана Георгія Пінзеля – так придумав його творець Борис Возницький. Однак для мене вперше дуже чітко на ньому наголосив тодішній редактор журналу «Дух і літера» а заодно директор Інституту юдаїки Леонід Фінберг. І було це аж у 2005 році, коли ми вкотре, мандруючи містом, завітали до музею Пінзеля. Він був таким самим похмурим всередині, і тоді і досі без належного освітлення та експонування творів. Леонід, оглядаючи скульптурну групу жертвопринесення Авраама, якось дуже наполегливо почав, роздумуючи вголос, пропонувати різні можливі варіанти промоції Пінзеля на національному і не тільки рівні.
Як добрий менеджер він розумів проблему Пінзеля, яка на той час стала очевидною. У 30-х роках львівські мистецтвознавці – як от Збіґнєв Ґорнунґ (Zbigniew Marian Hornung, 1903, Львів -1981,Вроцлав) - наново відкрили забутого на 200 років Пінзеля для мистецької переважно польської публіки, а у післявоєнній Польщі цю традицію продовжили такі метри польського мистецтвознавства як сьогоднішній директор Васеля проф. Ян К. Островські (Jan K. Ostrowski, 1947), Пйотр Красни (Piotr Krasny, 1966). В Україні повернення Пінзеля відбувалося перш за все завдяки проф. Володимиру Овсійчуку (1924) мистецтвознавцю Володимиру Вуйцику (1934, – 2002, Львів), ну і, звичайно, директору Львівської картинної галереї Борису Возницькому (1926 - 2012). Врятували у 50-60-х роках, що вдалося – і про це варто ще написати так, як воно було – без прикрас і мітів. Відкрили музей – однак Пінзель і далі залишався відомим або фахівцям, або нечисленним львів’янам та гостям міста. Одним словом Пінзель потребував промоції.
З імені Пінзеля треба було створити «бренд» для Львова, як наприклад існує «бренд Моцарта» для Зальцбурґа. Тому Леонід одразу почав пропонувати якісь видавничі проекти. І не лише мені – з його подачі про Пінзеля почали писати і друкувати світлини його скульптур колекціонерські та мистецькі журнали Києва. Однак цього було мало. За якийсь час він зателефонував мені і десь у 2006 році запропонував зв’язатися з директором моло-дого однак амбітного і вже на той час потужного київського видавництва «Грані-Т» Воло-димиром Пузіковим. Із зустріччю якось не складалося, то він не мав часу, то я. Однак у розмовах між нами трьома поволі народжувався доволі амбітний план випуску якогось представницького ви-дання, яке б показувало Йоганна Ґеорґа Пінзеля у його історичному та культурному контексті.
На той час у видавництві працювала редактором чудовий менеджер культури Діана Клочко. Відбулися перші зустрічі – вже у Львові. Поволі плани видання альбому почали трансформуватися у план промоції і альбому і власне Пінзеля. На цьому етапі до творення як концепції видання, так і промоції Пінзеля взагалі долучилася тогочасний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» Ірина Магдиш. Я тоді власне займався промоцієї Львова та регіону у Львівській обласній раді. І Ірина Магдиш запропонувала поєднати зусилля і видавництва «Грані-Т», і журналу «Ї», і Львівської обласної ради з тим, щоб провести широкомасштабну промоцій ну кампанію в рамках навіть не одного Львова, а всієї Галичини – з залученням інституцій Івано-Франківської та Тернопольської областей. План був амбітним.
Так скульптор XVIII століття з підозрілим іменем та прізвищем Йоган Ґеорґ Пінзель об’єднав всю Галичину – були часи. Тепер би цього не відбулося. Головною подією став випуск першого репрезентативного альбому зі всіма відомими роботами І.Г.Пінзеля – тут вже постаралося видавництво «Грані-Т». Концепція альбому полягала у тому, щоб через Пінзеля та тексти його сучасників показати шлях Людини – від народження (путті), через життя (Син Людський), страсті (Розпяття), а потім Вознесіння (Ангели). Тексти обиралися різних пізньобарокових авторів – від поета Івана Величковського до Сведенборга. Це не був звичайний і нудний ординарний альбом. У ньому був певний кураж і навіть провокація – як от написані у якості передмови «Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля (? - 1761)».
А потім була організація виставки Пінзеля у Луврі. Мало хто вірив у те, що вона відбудеться. Навіть Борис Возницький іронічно зблиснув своїми очима з-під кошлатих брів, коли я прийшов до нього з цим проектом – ну-ну, попробуйте, мовляв, хлоп’ята. Саму ідею вперше подав політтехнолог Олег Кузан – десь у 2006 році. Йому було не вперше проводити ті чи інші промоцій ні кампанії. Саме він познайомив мене з головним промотором виставки французьким підприємцем, а потім і товаришем Яном Доллом. Саме Ян провів головну організаційну роботу у Парижі – як на музейному, так і на дипломатичному рівні. І 2007 року маленька делегація у складі Мирослава Сеника, Левка Захарчишина та мене на переговорах у Парижі і вирішила остаточно, що виставці Пінзеля в Луврі бути. Звичайно, ще були роки технічних переговорів, візитів до Парижа та до Львова, реставраційної та дипломатичної роботи. Однак 2012 року сталося. Пінзеля відкрили світу – виставка відбулася.
Однак одразу постало запитання – а що далі? Тур виставок по торгових центрах, як у Тернополі? Чи нидіння у не відремонтова-ному і тому практично не чинному Музеї Пінзеля? Проблема залишається… Гадаю, що це ще не останній акт – ця історія відкривання Пінзеля матиме продовження і його контури вже окреслюються. Цей скульптор настільки екзотичний, що він інспірує все нові і нові ідеї. А цим числом Журналу «Ї» ми продовжуємо процес відкривання Пінзеля і для себе, і для світу.
Тарас Возняк
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 72/2013
Моє відкривання для самого себе Пінзеля проходило у декілька етапів. Звичайно, що все почалося з дуже давніх відвідин львівських музеїв та Олеського замку. У 70-80 роки виїзди до Олеського замку з паралельними відвідинами Підгорецького замку, у якому на той час ще була туберкульозна лічниця, були дуже популярними. Десь у середині 80-х я нарешті сів за кермо свого першого авто – і ці подорожі стали ледь не ритуальними. Особливо з гостями з інших міст. Однак я не сказав би, що саме Пінзель привертав аж так багато моєї уваги – були й цікавіші забави. Так дійшло і до 90-х. І турне Львів-Олесько-Підгірці-Золочів-Свірж (з варіаціями) стало чи не обов’язковою позицією літніх недільних відпочинків.
А тим часом Підгорецький замок було передано у користування Львівської картинної галереї. Те саме відбулося і з Золочівським замком. У костелі та монастирі сс.кларисок у Львові відкрито Музей Іоана Георгія Пінзеля – так придумав його творець Борис Возницький. Однак для мене вперше дуже чітко на ньому наголосив тодішній редактор журналу «Дух і літера» а заодно директор Інституту юдаїки Леонід Фінберг. І було це аж у 2005 році, коли ми вкотре, мандруючи містом, завітали до музею Пінзеля. Він був таким самим похмурим всередині, і тоді і досі без належного освітлення та експонування творів. Леонід, оглядаючи скульптурну групу жертвопринесення Авраама, якось дуже наполегливо почав, роздумуючи вголос, пропонувати різні можливі варіанти промоції Пінзеля на національному і не тільки рівні.
Як добрий менеджер він розумів проблему Пінзеля, яка на той час стала очевидною. У 30-х роках львівські мистецтвознавці – як от Збіґнєв Ґорнунґ (Zbigniew Marian Hornung, 1903, Львів -1981,Вроцлав) - наново відкрили забутого на 200 років Пінзеля для мистецької переважно польської публіки, а у післявоєнній Польщі цю традицію продовжили такі метри польського мистецтвознавства як сьогоднішній директор Васеля проф. Ян К. Островські (Jan K. Ostrowski, 1947), Пйотр Красни (Piotr Krasny, 1966). В Україні повернення Пінзеля відбувалося перш за все завдяки проф. Володимиру Овсійчуку (1924) мистецтвознавцю Володимиру Вуйцику (1934, – 2002, Львів), ну і, звичайно, директору Львівської картинної галереї Борису Возницькому (1926 - 2012). Врятували у 50-60-х роках, що вдалося – і про це варто ще написати так, як воно було – без прикрас і мітів. Відкрили музей – однак Пінзель і далі залишався відомим або фахівцям, або нечисленним львів’янам та гостям міста. Одним словом Пінзель потребував промоції.
З імені Пінзеля треба було створити «бренд» для Львова, як наприклад існує «бренд Моцарта» для Зальцбурґа. Тому Леонід одразу почав пропонувати якісь видавничі проекти. І не лише мені – з його подачі про Пінзеля почали писати і друкувати світлини його скульптур колекціонерські та мистецькі журнали Києва. Однак цього було мало. За якийсь час він зателефонував мені і десь у 2006 році запропонував зв’язатися з директором моло-дого однак амбітного і вже на той час потужного київського видавництва «Грані-Т» Воло-димиром Пузіковим. Із зустріччю якось не складалося, то він не мав часу, то я. Однак у розмовах між нами трьома поволі народжувався доволі амбітний план випуску якогось представницького ви-дання, яке б показувало Йоганна Ґеорґа Пінзеля у його історичному та культурному контексті.
На той час у видавництві працювала редактором чудовий менеджер культури Діана Клочко. Відбулися перші зустрічі – вже у Львові. Поволі плани видання альбому почали трансформуватися у план промоції і альбому і власне Пінзеля. На цьому етапі до творення як концепції видання, так і промоції Пінзеля взагалі долучилася тогочасний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» Ірина Магдиш. Я тоді власне займався промоцієї Львова та регіону у Львівській обласній раді. І Ірина Магдиш запропонувала поєднати зусилля і видавництва «Грані-Т», і журналу «Ї», і Львівської обласної ради з тим, щоб провести широкомасштабну промоцій ну кампанію в рамках навіть не одного Львова, а всієї Галичини – з залученням інституцій Івано-Франківської та Тернопольської областей. План був амбітним.
Так скульптор XVIII століття з підозрілим іменем та прізвищем Йоган Ґеорґ Пінзель об’єднав всю Галичину – були часи. Тепер би цього не відбулося. Головною подією став випуск першого репрезентативного альбому зі всіма відомими роботами І.Г.Пінзеля – тут вже постаралося видавництво «Грані-Т». Концепція альбому полягала у тому, щоб через Пінзеля та тексти його сучасників показати шлях Людини – від народження (путті), через життя (Син Людський), страсті (Розпяття), а потім Вознесіння (Ангели). Тексти обиралися різних пізньобарокових авторів – від поета Івана Величковського до Сведенборга. Це не був звичайний і нудний ординарний альбом. У ньому був певний кураж і навіть провокація – як от написані у якості передмови «Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля (? - 1761)».
А потім була організація виставки Пінзеля у Луврі. Мало хто вірив у те, що вона відбудеться. Навіть Борис Возницький іронічно зблиснув своїми очима з-під кошлатих брів, коли я прийшов до нього з цим проектом – ну-ну, попробуйте, мовляв, хлоп’ята. Саму ідею вперше подав політтехнолог Олег Кузан – десь у 2006 році. Йому було не вперше проводити ті чи інші промоцій ні кампанії. Саме він познайомив мене з головним промотором виставки французьким підприємцем, а потім і товаришем Яном Доллом. Саме Ян провів головну організаційну роботу у Парижі – як на музейному, так і на дипломатичному рівні. І 2007 року маленька делегація у складі Мирослава Сеника, Левка Захарчишина та мене на переговорах у Парижі і вирішила остаточно, що виставці Пінзеля в Луврі бути. Звичайно, ще були роки технічних переговорів, візитів до Парижа та до Львова, реставраційної та дипломатичної роботи. Однак 2012 року сталося. Пінзеля відкрили світу – виставка відбулася.
Однак одразу постало запитання – а що далі? Тур виставок по торгових центрах, як у Тернополі? Чи нидіння у не відремонтова-ному і тому практично не чинному Музеї Пінзеля? Проблема залишається… Гадаю, що це ще не останній акт – ця історія відкривання Пінзеля матиме продовження і його контури вже окреслюються. Цей скульптор настільки екзотичний, що він інспірує все нові і нові ідеї. А цим числом Журналу «Ї» ми продовжуємо процес відкривання Пінзеля і для себе, і для світу.
Тарас Возняк
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 72/2013
Моє відкривання для самого себе Пінзеля проходило у декілька етапів. Звичайно, що все почалося з дуже давніх відвідин львівських музеїв та Олеського замку. У 70-80 роки виїзди до Олеського замку з паралельними відвідинами Підгорецького замку, у якому на той час ще була туберкульозна лічниця, були дуже популярними. Десь у середині 80-х я нарешті сів за кермо свого першого авто – і ці подорожі стали ледь не ритуальними. Особливо з гостями з інших міст. Однак я не сказав би, що саме Пінзель привертав аж так багато моєї уваги – були й цікавіші забави. Так дійшло і до 90-х. І турне Львів-Олесько-Підгірці-Золочів-Свірж (з варіаціями) стало чи не обов’язковою позицією літніх недільних відпочинків.
А тим часом Підгорецький замок було передано у користування Львівської картинної галереї. Те саме відбулося і з Золочівським замком. У костелі та монастирі сс.кларисок у Львові відкрито Музей Іоана Георгія Пінзеля – так придумав його творець Борис Возницький. Однак для мене вперше дуже чітко на ньому наголосив тодішній редактор журналу «Дух і літера» а заодно директор Інституту юдаїки Леонід Фінберг. І було це аж у 2005 році, коли ми вкотре, мандруючи містом, завітали до музею Пінзеля. Він був таким самим похмурим всередині, і тоді і досі без належного освітлення та експонування творів. Леонід, оглядаючи скульптурну групу жертвопринесення Авраама, якось дуже наполегливо почав, роздумуючи вголос, пропонувати різні можливі варіанти промоції Пінзеля на національному і не тільки рівні.
Як добрий менеджер він розумів проблему Пінзеля, яка на той час стала очевидною. У 30-х роках львівські мистецтвознавці – як от Збіґнєв Ґорнунґ (Zbigniew Marian Hornung, 1903, Львів -1981,Вроцлав) - наново відкрили забутого на 200 років Пінзеля для мистецької переважно польської публіки, а у післявоєнній Польщі цю традицію продовжили такі метри польського мистецтвознавства як сьогоднішній директор Васеля проф. Ян К. Островські (Jan K. Ostrowski, 1947), Пйотр Красни (Piotr Krasny, 1966). В Україні повернення Пінзеля відбувалося перш за все завдяки проф. Володимиру Овсійчуку (1924) мистецтвознавцю Володимиру Вуйцику (1934, – 2002, Львів), ну і, звичайно, директору Львівської картинної галереї Борису Возницькому (1926 - 2012). Врятували у 50-60-х роках, що вдалося – і про це варто ще написати так, як воно було – без прикрас і мітів. Відкрили музей – однак Пінзель і далі залишався відомим або фахівцям, або нечисленним львів’янам та гостям міста. Одним словом Пінзель потребував промоції.
З імені Пінзеля треба було створити «бренд» для Львова, як наприклад існує «бренд Моцарта» для Зальцбурґа. Тому Леонід одразу почав пропонувати якісь видавничі проекти. І не лише мені – з його подачі про Пінзеля почали писати і друкувати світлини його скульптур колекціонерські та мистецькі журнали Києва. Однак цього було мало. За якийсь час він зателефонував мені і десь у 2006 році запропонував зв’язатися з директором моло-дого однак амбітного і вже на той час потужного київського видавництва «Грані-Т» Воло-димиром Пузіковим. Із зустріччю якось не складалося, то він не мав часу, то я. Однак у розмовах між нами трьома поволі народжувався доволі амбітний план випуску якогось представницького ви-дання, яке б показувало Йоганна Ґеорґа Пінзеля у його історичному та культурному контексті.
На той час у видавництві працювала редактором чудовий менеджер культури Діана Клочко. Відбулися перші зустрічі – вже у Львові. Поволі плани видання альбому почали трансформуватися у план промоції і альбому і власне Пінзеля. На цьому етапі до творення як концепції видання, так і промоції Пінзеля взагалі долучилася тогочасний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» Ірина Магдиш. Я тоді власне займався промоцієї Львова та регіону у Львівській обласній раді. І Ірина Магдиш запропонувала поєднати зусилля і видавництва «Грані-Т», і журналу «Ї», і Львівської обласної ради з тим, щоб провести широкомасштабну промоцій ну кампанію в рамках навіть не одного Львова, а всієї Галичини – з залученням інституцій Івано-Франківської та Тернопольської областей. План був амбітним.
Так скульптор XVIII століття з підозрілим іменем та прізвищем Йоган Ґеорґ Пінзель об’єднав всю Галичину – були часи. Тепер би цього не відбулося. Головною подією став випуск першого репрезентативного альбому зі всіма відомими роботами І.Г.Пінзеля – тут вже постаралося видавництво «Грані-Т». Концепція альбому полягала у тому, щоб через Пінзеля та тексти його сучасників показати шлях Людини – від народження (путті), через життя (Син Людський), страсті (Розпяття), а потім Вознесіння (Ангели). Тексти обиралися різних пізньобарокових авторів – від поета Івана Величковського до Сведенборга. Це не був звичайний і нудний ординарний альбом. У ньому був певний кураж і навіть провокація – як от написані у якості передмови «Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля (? - 1761)».
А потім була організація виставки Пінзеля у Луврі. Мало хто вірив у те, що вона відбудеться. Навіть Борис Возницький іронічно зблиснув своїми очима з-під кошлатих брів, коли я прийшов до нього з цим проектом – ну-ну, попробуйте, мовляв, хлоп’ята. Саму ідею вперше подав політтехнолог Олег Кузан – десь у 2006 році. Йому було не вперше проводити ті чи інші промоцій ні кампанії. Саме він познайомив мене з головним промотором виставки французьким підприємцем, а потім і товаришем Яном Доллом. Саме Ян провів головну організаційну роботу у Парижі – як на музейному, так і на дипломатичному рівні. І 2007 року маленька делегація у складі Мирослава Сеника, Левка Захарчишина та мене на переговорах у Парижі і вирішила остаточно, що виставці Пінзеля в Луврі бути. Звичайно, ще були роки технічних переговорів, візитів до Парижа та до Львова, реставраційної та дипломатичної роботи. Однак 2012 року сталося. Пінзеля відкрили світу – виставка відбулася.
Однак одразу постало запитання – а що далі? Тур виставок по торгових центрах, як у Тернополі? Чи нидіння у не відремонтова-ному і тому практично не чинному Музеї Пінзеля? Проблема залишається… Гадаю, що це ще не останній акт – ця історія відкривання Пінзеля матиме продовження і його контури вже окреслюються. Цей скульптор настільки екзотичний, що він інспірує все нові і нові ідеї. А цим числом Журналу «Ї» ми продовжуємо процес відкривання Пінзеля і для себе, і для світу.
Тарас Возняк
