Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час
Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час
Видану за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету монографію молодого київського історика філософії Володимира Єрмоленка, який нині захищає докторські дисертації в Києво-Могилянській академії й у Школі високих студій суспільних наук (Париж), присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – німецького письменника та філософа, соціолога, теоретика історії, естетика, мистецтвознавця і літературного критика, одного з найориґінальніших і найчільніших европейських інтелектуалів першої половини XX століття. Його ідеї, позначені впливом зревізованого марксизму, парадоксально поєднаного з фройдівським психоаналізом, ґетеанською натурфілософією і бароковою історіософією, єврейською містикою, бодлеріянським постромантичним консерватизмом і сюрреалістським революціонізмом, неабияк вплинули на подальший розвиток світової думки від постання Франкфуртської школи на початку 1930-х років і аж дотепер.
Автор оглядає головні топоси Беньямінового мислення, з-поміж яких наголошує засадничі образи оповідача, фланера та колекціонера, виокремлює теми міського простору та його трансформацій, колажу та зміщення, фраґментованости історичного часу, історії і природи та історії як руїни, археології та сотеріології, пам’яті й апокаліптичного очікування, «топографії далекого», філософії мови і філософії імені, теорії роману та відродження нарації, аналізує поняття аури й аналогії, «нечуттєвої подібности» та неідентичности, досліджує парадоксальне переосмислення в Беньяміна проблематики традиції та модерности і показує кшталтування в його дискурсі (та й загалом у тогочасному ідейному полі) контроверсійного феномену антимодерного модерну. Крізь призму ідей і життя Беньяміна дослідник намагається робити своєрідні фотознімки епохи, передусім космополітичного літературно-мистецького і науково-гуманітарного середовищ Німеччини та Франції 1920-х – 1930-х років. Окрім самого німецького філософа, осмисленого зокрема в контексті постромантичної, сюрреалістичної, антропологічної, лівої («апокаліптичної») та психоаналітичної перспектив, на сторінках монографії з’являються й інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер; аналіз їхніх поглядів також служить опрацюванню головної теми книжки: химерного переплетення новочасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері міжвоєнного часу.
Видання щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб, репродукціями модерного мистецтва та паризькими світлинами Ежена Атже, що їх досліджував Вальтер Беньямін у своїх філософсько-естетичних студіях.
Видану за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету монографію молодого київського історика філософії Володимира Єрмоленка, який нині захищає докторські дисертації в Києво-Могилянській академії й у Школі високих студій суспільних наук (Париж), присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – німецького письменника та філософа, соціолога, теоретика історії, естетика, мистецтвознавця і літературного критика, одного з найориґінальніших і найчільніших европейських інтелектуалів першої половини XX століття. Його ідеї, позначені впливом зревізованого марксизму, парадоксально поєднаного з фройдівським психоаналізом, ґетеанською натурфілософією і бароковою історіософією, єврейською містикою, бодлеріянським постромантичним консерватизмом і сюрреалістським революціонізмом, неабияк вплинули на подальший розвиток світової думки від постання Франкфуртської школи на початку 1930-х років і аж дотепер.
Автор оглядає головні топоси Беньямінового мислення, з-поміж яких наголошує засадничі образи оповідача, фланера та колекціонера, виокремлює теми міського простору та його трансформацій, колажу та зміщення, фраґментованости історичного часу, історії і природи та історії як руїни, археології та сотеріології, пам’яті й апокаліптичного очікування, «топографії далекого», філософії мови і філософії імені, теорії роману та відродження нарації, аналізує поняття аури й аналогії, «нечуттєвої подібности» та неідентичности, досліджує парадоксальне переосмислення в Беньяміна проблематики традиції та модерности і показує кшталтування в його дискурсі (та й загалом у тогочасному ідейному полі) контроверсійного феномену антимодерного модерну. Крізь призму ідей і життя Беньяміна дослідник намагається робити своєрідні фотознімки епохи, передусім космополітичного літературно-мистецького і науково-гуманітарного середовищ Німеччини та Франції 1920-х – 1930-х років. Окрім самого німецького філософа, осмисленого зокрема в контексті постромантичної, сюрреалістичної, антропологічної, лівої («апокаліптичної») та психоаналітичної перспектив, на сторінках монографії з’являються й інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер; аналіз їхніх поглядів також служить опрацюванню головної теми книжки: химерного переплетення новочасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері міжвоєнного часу.
Видання щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб, репродукціями модерного мистецтва та паризькими світлинами Ежена Атже, що їх досліджував Вальтер Беньямін у своїх філософсько-естетичних студіях.
Видану за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету монографію молодого київського історика філософії Володимира Єрмоленка, який нині захищає докторські дисертації в Києво-Могилянській академії й у Школі високих студій суспільних наук (Париж), присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – німецького письменника та філософа, соціолога, теоретика історії, естетика, мистецтвознавця і літературного критика, одного з найориґінальніших і найчільніших европейських інтелектуалів першої половини XX століття. Його ідеї, позначені впливом зревізованого марксизму, парадоксально поєднаного з фройдівським психоаналізом, ґетеанською натурфілософією і бароковою історіософією, єврейською містикою, бодлеріянським постромантичним консерватизмом і сюрреалістським революціонізмом, неабияк вплинули на подальший розвиток світової думки від постання Франкфуртської школи на початку 1930-х років і аж дотепер.
Автор оглядає головні топоси Беньямінового мислення, з-поміж яких наголошує засадничі образи оповідача, фланера та колекціонера, виокремлює теми міського простору та його трансформацій, колажу та зміщення, фраґментованости історичного часу, історії і природи та історії як руїни, археології та сотеріології, пам’яті й апокаліптичного очікування, «топографії далекого», філософії мови і філософії імені, теорії роману та відродження нарації, аналізує поняття аури й аналогії, «нечуттєвої подібности» та неідентичности, досліджує парадоксальне переосмислення в Беньяміна проблематики традиції та модерности і показує кшталтування в його дискурсі (та й загалом у тогочасному ідейному полі) контроверсійного феномену антимодерного модерну. Крізь призму ідей і життя Беньяміна дослідник намагається робити своєрідні фотознімки епохи, передусім космополітичного літературно-мистецького і науково-гуманітарного середовищ Німеччини та Франції 1920-х – 1930-х років. Окрім самого німецького філософа, осмисленого зокрема в контексті постромантичної, сюрреалістичної, антропологічної, лівої («апокаліптичної») та психоаналітичної перспектив, на сторінках монографії з’являються й інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер; аналіз їхніх поглядів також служить опрацюванню головної теми книжки: химерного переплетення новочасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері міжвоєнного часу.
Видання щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб, репродукціями модерного мистецтва та паризькими світлинами Ежена Атже, що їх досліджував Вальтер Беньямін у своїх філософсько-естетичних студіях.
