Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля
Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля
28 квітня 1986 року, коли загадкова аварія на совєтській АЕС «засвітила» детектори атомної станції у Швеції, я щойно перебралась з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса на нове місце праці у великій правничій компанії. Очікуючи, поки буде обладнане моє робоче місце, я влаштувалась за широким столом тимчасово відсутнього колеги. Телефонний дзвінок з Нью-Йорка пролунав, коли я проглядала папки із справами: «В Україні вибухнула атомна бомба» – повідомила приятелька, котра не простила мене за те, що я покинула Мангетен. Не памятаю, як я висловила шок, що огорнув мене тієї миті. Ввібравши крихти відомої їй на той момент інформації, я рвонула на кухню фірми і увімкнула СNN.
За типом радіації, котра перетнула кордони багатьох европейських країн, західні науковці швидко визначили, що вибухнула не атомна бомба, а цивільна атомна станція. Щойно по тому Совєтський Союз визнав, що 26 квітня аварія знищила частину чогось, що до того було Чорнобильською атомною станцією в Українській Совєтській Соціалістичній Республіці.
Перегляд телевізійних програм у робочий час (особливо працівниками, щойно прийнятими на роботу) не належить до занять, які схвалюються керівництвом фірми. Але атомна трагедія прикувала до себе увагу геть усіх, і моє українське етнічне коріння зробило мене офісною знаменитістю на ті п’ятнадцять хвилин, після яких мозок кожного повернувся до своїх клієнтів, справ і документів. Мій мозок ніколи не повернувся – це, зрештою, стало очевидним і для партнерів. Як висловився один з них перед тим, як я вирішила розпочати иншу кар’єру, «у її шлунку погас сутяжницький вогонь». Він мав рацію – цілковито. Вогонь тепер горів у моєму серці, але то не був «юридичний» вогонь. Це була атомна заграва – прагнення будь-що дізнатись правду про Чорнобиль.
Шукати істину було важко, принаймні спочатку. На відміну від трагедії з «Челенджером», котрий вибухнув на телевізійних екранах кілька місяців перед тим, громадськість не побачила живих, драматичних картин Чорнобиля, а тільки деякі невиразні, зернисті світлини темного кратера зруйнованого четвертого реактора. А це була всього лиш будівля, більше схожа на обвуглені шматки меблів, ніж на речі, що викликають жах, співчуття, тривогу. Вона була статичною і далекою, на відміну від радіоактивної хмари, котра, дрейфуючи навколо північної півкулі, надихала Лос-Анджелеських диск-жокеїв на жарти про Чорнобильські парасольки, що придадуться, коли ця хмара на початку травня досягне Південної Каліфорнії.
Небагато було голосів, які олюднювали сухі коментарі офіційних совєтських агенств новин чи совєтських вчених. У ті часи ще не було інтернету, і лише лист з оказією чи радіолюбитель-короткохвильовик міг розірвати непроникну Залізну завісу і розповісти нецензуровані новини про перебіг катастрофи. Згодна, вживати тут слово «новини» – це занадто. Це були зазвичай чутки, припущення і наукова фантастика – скажімо, ідіотські розповіді про чорнобильських курчат заввишки у шість футів1 у деяких жовтих таблоїдах. Звичайно, я не вірила у ці байки, але добросовісно збирала і підшивала до справи.
Як і власне радіація, історія Чорнобилю була невидимою, утаємниченою настільки, що навіть Горбачовська політика «гласности» її не стосувалась. І навіть коли «гласность» перемогла, продовжували діяти традиційні правила таємности міжнародної атомної індустрії. Так, навіть під час безпрецедентної Віденської зустрічі совєтських вчених із їхніми західними колегами у серпні 1986 року, присвяченої обговоренню Чорнобильської аварії, видавалось, що обидві сторони, дотримуючись неписаної угоди, прагнули применшити наслідки трагедії. Вони казали правду, але, послуговуючись професійним жаргоном, ховали її у такі глибини своїх наукових доповідей, що майже ніщо не могло збурити громадську свідомість.
Звільнившись з постійної роботи у 1988, я рік наркотично досліджувала Чорнобиль, збавляючи майже увесь свій час у бібліотеках Нью-Йорка і Лос-Анджелеса, підробляючи грошей виконанням випадкових короткотермінових юридичних замовлень. Моїм улюбленим місцем була бібліотека Брукхейвенської національної лабораторії з обмеженим доступом (вже не пригадую, як я туди проникла). Копіювання було безкоштовним, і я могла годинами безперешкодно виловлювати пікантні подробиці про справжні Чорнобильські дивовижі, такі як «Мінський черевик», про який я згадую у першому розділі. Я сподівалась, що напишу книжку, і була дуже близькою до підписання контракту з видавцем, однак нічого не вийшло. Усвідомлюю, що кажу це згодом, але я тішуся, що так сталось. Инакше, моя друга книга на цю тему була б спростуванням першої. Не було й крихти інформації, яку б я вважала просто фактом. Усе було ключем до відкриття грандіозної змови приховувати істину як Сходом, так і Заходом. Моє українсько-американське виховання вселяло інстинктивну недовіру до Совєтського Союзу. Голівудівські сценарії, такі як Китайський Синдром породжували у мені недовіру до атомної індустрії Заходу. Були серйозні підстави для подібного скептицизму. Неможливо простити запізнення, з яким совєти оприлюднили елементарні поради про те, як уникнути потрапляння в організм радіоактивного йоду. Утім, Захід теж спершу відмовився визнати епідемію раку щитовидної залози, що через п’ять років стала очевидною. Щодо багатьох инших речей обидві сторони казали правду – проте дозовану і з великим запізненням. Деякі відомості оприлюднили лише після розпаду Совєтського Союзу у 1991 році.
Можна по-різному оцінювати значення цих фактів. Спочатку аварія зробила мене (і, я впевнена, багатьох людей теж) противником атомної енергетики. У 1986 подібна позиція не була болісною, бо американська залежність від иноземної нафти ще не була оплачена двома іракськими війнами, друга з яких триває і є непередбачуваною як за вартістю, так і за наслідками. Тоді я ще не їздила до України, чия цілковита залежність від російських енергоносіїв серйозно загрожує політичній незалежності молодої держави. Це було також до того, як я на власній шкірі відчула наслідки глобального потепління.
Для протоколу: з табору твердих супротивників атомної енергії я перейшла до табору її обережних прихильників – бо вона, принаймні, дозволяє виграти час, потрібний для пошуків альтернативних джерел енергії, що зменшать нашу залежність від органічного палива. Але й альтернативи теж мають свою ціну. Наприклад, приборкавши Дніпро, третю за величиною ріку Европи, совєти перетворили її на низку мілководних водосховищ, де спекотного літа риба гине тисячами. Хоча, імовірно, використання сонячної чи вітрової енергії безпечніше для довкілля, видається, що ми мало що можемо зробити, аби задовільнити зростаюче споживання енергії, не породивши нових ризиків. Це вибір меншого зла.
До Чорнобиля імовірність руйнування реактора, хоча б одного з трьохсот існуючих у світі, вважалась настільки малою, що нею практично нехтували. Чорнобиль змінив її, збільшивши до одного розплавленого реактора кожні 30 років. Чи не зависока ціна? Дивовижна і неочікувана доля евакуаційної «Зони відчуження» навколо Чорнобиля – це лише частина відповіді. Я сподіваюся, що повна відповідь з’явиться у читача, котрий разом зі мною пройде стежками чарівного, прекрасного – і радіоактивного – Полинового лісу.
Пишу ці рядки після української Помаранчевої революції – мудрого, мирного, радісного пробудження, що змело авторитарного президента Леоніда Кучму і привело до влади опозиційного лідера Віктора Ющенка. Діоксинове отруєння, котре поскородило обличчя нового президента, вкривши його рубцями і шрамами, є німим свідченням диявольських методів старого режиму. Я палко сподіваюсь, що спотворення Ющенка буде подібним до радіоактивного забруднення Чорнобиля: жахлива рана, яка поступово щезає, зостаючись тривожною згадкою про минуле – і міцною підвалиною майбутнього.
Київ, Україна
Вересень 2005
28 квітня 1986 року, коли загадкова аварія на совєтській АЕС «засвітила» детектори атомної станції у Швеції, я щойно перебралась з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса на нове місце праці у великій правничій компанії. Очікуючи, поки буде обладнане моє робоче місце, я влаштувалась за широким столом тимчасово відсутнього колеги. Телефонний дзвінок з Нью-Йорка пролунав, коли я проглядала папки із справами: «В Україні вибухнула атомна бомба» – повідомила приятелька, котра не простила мене за те, що я покинула Мангетен. Не памятаю, як я висловила шок, що огорнув мене тієї миті. Ввібравши крихти відомої їй на той момент інформації, я рвонула на кухню фірми і увімкнула СNN.
За типом радіації, котра перетнула кордони багатьох европейських країн, західні науковці швидко визначили, що вибухнула не атомна бомба, а цивільна атомна станція. Щойно по тому Совєтський Союз визнав, що 26 квітня аварія знищила частину чогось, що до того було Чорнобильською атомною станцією в Українській Совєтській Соціалістичній Республіці.
Перегляд телевізійних програм у робочий час (особливо працівниками, щойно прийнятими на роботу) не належить до занять, які схвалюються керівництвом фірми. Але атомна трагедія прикувала до себе увагу геть усіх, і моє українське етнічне коріння зробило мене офісною знаменитістю на ті п’ятнадцять хвилин, після яких мозок кожного повернувся до своїх клієнтів, справ і документів. Мій мозок ніколи не повернувся – це, зрештою, стало очевидним і для партнерів. Як висловився один з них перед тим, як я вирішила розпочати иншу кар’єру, «у її шлунку погас сутяжницький вогонь». Він мав рацію – цілковито. Вогонь тепер горів у моєму серці, але то не був «юридичний» вогонь. Це була атомна заграва – прагнення будь-що дізнатись правду про Чорнобиль.
Шукати істину було важко, принаймні спочатку. На відміну від трагедії з «Челенджером», котрий вибухнув на телевізійних екранах кілька місяців перед тим, громадськість не побачила живих, драматичних картин Чорнобиля, а тільки деякі невиразні, зернисті світлини темного кратера зруйнованого четвертого реактора. А це була всього лиш будівля, більше схожа на обвуглені шматки меблів, ніж на речі, що викликають жах, співчуття, тривогу. Вона була статичною і далекою, на відміну від радіоактивної хмари, котра, дрейфуючи навколо північної півкулі, надихала Лос-Анджелеських диск-жокеїв на жарти про Чорнобильські парасольки, що придадуться, коли ця хмара на початку травня досягне Південної Каліфорнії.
Небагато було голосів, які олюднювали сухі коментарі офіційних совєтських агенств новин чи совєтських вчених. У ті часи ще не було інтернету, і лише лист з оказією чи радіолюбитель-короткохвильовик міг розірвати непроникну Залізну завісу і розповісти нецензуровані новини про перебіг катастрофи. Згодна, вживати тут слово «новини» – це занадто. Це були зазвичай чутки, припущення і наукова фантастика – скажімо, ідіотські розповіді про чорнобильських курчат заввишки у шість футів1 у деяких жовтих таблоїдах. Звичайно, я не вірила у ці байки, але добросовісно збирала і підшивала до справи.
Як і власне радіація, історія Чорнобилю була невидимою, утаємниченою настільки, що навіть Горбачовська політика «гласности» її не стосувалась. І навіть коли «гласность» перемогла, продовжували діяти традиційні правила таємности міжнародної атомної індустрії. Так, навіть під час безпрецедентної Віденської зустрічі совєтських вчених із їхніми західними колегами у серпні 1986 року, присвяченої обговоренню Чорнобильської аварії, видавалось, що обидві сторони, дотримуючись неписаної угоди, прагнули применшити наслідки трагедії. Вони казали правду, але, послуговуючись професійним жаргоном, ховали її у такі глибини своїх наукових доповідей, що майже ніщо не могло збурити громадську свідомість.
Звільнившись з постійної роботи у 1988, я рік наркотично досліджувала Чорнобиль, збавляючи майже увесь свій час у бібліотеках Нью-Йорка і Лос-Анджелеса, підробляючи грошей виконанням випадкових короткотермінових юридичних замовлень. Моїм улюбленим місцем була бібліотека Брукхейвенської національної лабораторії з обмеженим доступом (вже не пригадую, як я туди проникла). Копіювання було безкоштовним, і я могла годинами безперешкодно виловлювати пікантні подробиці про справжні Чорнобильські дивовижі, такі як «Мінський черевик», про який я згадую у першому розділі. Я сподівалась, що напишу книжку, і була дуже близькою до підписання контракту з видавцем, однак нічого не вийшло. Усвідомлюю, що кажу це згодом, але я тішуся, що так сталось. Инакше, моя друга книга на цю тему була б спростуванням першої. Не було й крихти інформації, яку б я вважала просто фактом. Усе було ключем до відкриття грандіозної змови приховувати істину як Сходом, так і Заходом. Моє українсько-американське виховання вселяло інстинктивну недовіру до Совєтського Союзу. Голівудівські сценарії, такі як Китайський Синдром породжували у мені недовіру до атомної індустрії Заходу. Були серйозні підстави для подібного скептицизму. Неможливо простити запізнення, з яким совєти оприлюднили елементарні поради про те, як уникнути потрапляння в організм радіоактивного йоду. Утім, Захід теж спершу відмовився визнати епідемію раку щитовидної залози, що через п’ять років стала очевидною. Щодо багатьох инших речей обидві сторони казали правду – проте дозовану і з великим запізненням. Деякі відомості оприлюднили лише після розпаду Совєтського Союзу у 1991 році.
Можна по-різному оцінювати значення цих фактів. Спочатку аварія зробила мене (і, я впевнена, багатьох людей теж) противником атомної енергетики. У 1986 подібна позиція не була болісною, бо американська залежність від иноземної нафти ще не була оплачена двома іракськими війнами, друга з яких триває і є непередбачуваною як за вартістю, так і за наслідками. Тоді я ще не їздила до України, чия цілковита залежність від російських енергоносіїв серйозно загрожує політичній незалежності молодої держави. Це було також до того, як я на власній шкірі відчула наслідки глобального потепління.
Для протоколу: з табору твердих супротивників атомної енергії я перейшла до табору її обережних прихильників – бо вона, принаймні, дозволяє виграти час, потрібний для пошуків альтернативних джерел енергії, що зменшать нашу залежність від органічного палива. Але й альтернативи теж мають свою ціну. Наприклад, приборкавши Дніпро, третю за величиною ріку Европи, совєти перетворили її на низку мілководних водосховищ, де спекотного літа риба гине тисячами. Хоча, імовірно, використання сонячної чи вітрової енергії безпечніше для довкілля, видається, що ми мало що можемо зробити, аби задовільнити зростаюче споживання енергії, не породивши нових ризиків. Це вибір меншого зла.
До Чорнобиля імовірність руйнування реактора, хоча б одного з трьохсот існуючих у світі, вважалась настільки малою, що нею практично нехтували. Чорнобиль змінив її, збільшивши до одного розплавленого реактора кожні 30 років. Чи не зависока ціна? Дивовижна і неочікувана доля евакуаційної «Зони відчуження» навколо Чорнобиля – це лише частина відповіді. Я сподіваюся, що повна відповідь з’явиться у читача, котрий разом зі мною пройде стежками чарівного, прекрасного – і радіоактивного – Полинового лісу.
Пишу ці рядки після української Помаранчевої революції – мудрого, мирного, радісного пробудження, що змело авторитарного президента Леоніда Кучму і привело до влади опозиційного лідера Віктора Ющенка. Діоксинове отруєння, котре поскородило обличчя нового президента, вкривши його рубцями і шрамами, є німим свідченням диявольських методів старого режиму. Я палко сподіваюсь, що спотворення Ющенка буде подібним до радіоактивного забруднення Чорнобиля: жахлива рана, яка поступово щезає, зостаючись тривожною згадкою про минуле – і міцною підвалиною майбутнього.
Київ, Україна
Вересень 2005
28 квітня 1986 року, коли загадкова аварія на совєтській АЕС «засвітила» детектори атомної станції у Швеції, я щойно перебралась з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса на нове місце праці у великій правничій компанії. Очікуючи, поки буде обладнане моє робоче місце, я влаштувалась за широким столом тимчасово відсутнього колеги. Телефонний дзвінок з Нью-Йорка пролунав, коли я проглядала папки із справами: «В Україні вибухнула атомна бомба» – повідомила приятелька, котра не простила мене за те, що я покинула Мангетен. Не памятаю, як я висловила шок, що огорнув мене тієї миті. Ввібравши крихти відомої їй на той момент інформації, я рвонула на кухню фірми і увімкнула СNN.
За типом радіації, котра перетнула кордони багатьох европейських країн, західні науковці швидко визначили, що вибухнула не атомна бомба, а цивільна атомна станція. Щойно по тому Совєтський Союз визнав, що 26 квітня аварія знищила частину чогось, що до того було Чорнобильською атомною станцією в Українській Совєтській Соціалістичній Республіці.
Перегляд телевізійних програм у робочий час (особливо працівниками, щойно прийнятими на роботу) не належить до занять, які схвалюються керівництвом фірми. Але атомна трагедія прикувала до себе увагу геть усіх, і моє українське етнічне коріння зробило мене офісною знаменитістю на ті п’ятнадцять хвилин, після яких мозок кожного повернувся до своїх клієнтів, справ і документів. Мій мозок ніколи не повернувся – це, зрештою, стало очевидним і для партнерів. Як висловився один з них перед тим, як я вирішила розпочати иншу кар’єру, «у її шлунку погас сутяжницький вогонь». Він мав рацію – цілковито. Вогонь тепер горів у моєму серці, але то не був «юридичний» вогонь. Це була атомна заграва – прагнення будь-що дізнатись правду про Чорнобиль.
Шукати істину було важко, принаймні спочатку. На відміну від трагедії з «Челенджером», котрий вибухнув на телевізійних екранах кілька місяців перед тим, громадськість не побачила живих, драматичних картин Чорнобиля, а тільки деякі невиразні, зернисті світлини темного кратера зруйнованого четвертого реактора. А це була всього лиш будівля, більше схожа на обвуглені шматки меблів, ніж на речі, що викликають жах, співчуття, тривогу. Вона була статичною і далекою, на відміну від радіоактивної хмари, котра, дрейфуючи навколо північної півкулі, надихала Лос-Анджелеських диск-жокеїв на жарти про Чорнобильські парасольки, що придадуться, коли ця хмара на початку травня досягне Південної Каліфорнії.
Небагато було голосів, які олюднювали сухі коментарі офіційних совєтських агенств новин чи совєтських вчених. У ті часи ще не було інтернету, і лише лист з оказією чи радіолюбитель-короткохвильовик міг розірвати непроникну Залізну завісу і розповісти нецензуровані новини про перебіг катастрофи. Згодна, вживати тут слово «новини» – це занадто. Це були зазвичай чутки, припущення і наукова фантастика – скажімо, ідіотські розповіді про чорнобильських курчат заввишки у шість футів1 у деяких жовтих таблоїдах. Звичайно, я не вірила у ці байки, але добросовісно збирала і підшивала до справи.
Як і власне радіація, історія Чорнобилю була невидимою, утаємниченою настільки, що навіть Горбачовська політика «гласности» її не стосувалась. І навіть коли «гласность» перемогла, продовжували діяти традиційні правила таємности міжнародної атомної індустрії. Так, навіть під час безпрецедентної Віденської зустрічі совєтських вчених із їхніми західними колегами у серпні 1986 року, присвяченої обговоренню Чорнобильської аварії, видавалось, що обидві сторони, дотримуючись неписаної угоди, прагнули применшити наслідки трагедії. Вони казали правду, але, послуговуючись професійним жаргоном, ховали її у такі глибини своїх наукових доповідей, що майже ніщо не могло збурити громадську свідомість.
Звільнившись з постійної роботи у 1988, я рік наркотично досліджувала Чорнобиль, збавляючи майже увесь свій час у бібліотеках Нью-Йорка і Лос-Анджелеса, підробляючи грошей виконанням випадкових короткотермінових юридичних замовлень. Моїм улюбленим місцем була бібліотека Брукхейвенської національної лабораторії з обмеженим доступом (вже не пригадую, як я туди проникла). Копіювання було безкоштовним, і я могла годинами безперешкодно виловлювати пікантні подробиці про справжні Чорнобильські дивовижі, такі як «Мінський черевик», про який я згадую у першому розділі. Я сподівалась, що напишу книжку, і була дуже близькою до підписання контракту з видавцем, однак нічого не вийшло. Усвідомлюю, що кажу це згодом, але я тішуся, що так сталось. Инакше, моя друга книга на цю тему була б спростуванням першої. Не було й крихти інформації, яку б я вважала просто фактом. Усе було ключем до відкриття грандіозної змови приховувати істину як Сходом, так і Заходом. Моє українсько-американське виховання вселяло інстинктивну недовіру до Совєтського Союзу. Голівудівські сценарії, такі як Китайський Синдром породжували у мені недовіру до атомної індустрії Заходу. Були серйозні підстави для подібного скептицизму. Неможливо простити запізнення, з яким совєти оприлюднили елементарні поради про те, як уникнути потрапляння в організм радіоактивного йоду. Утім, Захід теж спершу відмовився визнати епідемію раку щитовидної залози, що через п’ять років стала очевидною. Щодо багатьох инших речей обидві сторони казали правду – проте дозовану і з великим запізненням. Деякі відомості оприлюднили лише після розпаду Совєтського Союзу у 1991 році.
Можна по-різному оцінювати значення цих фактів. Спочатку аварія зробила мене (і, я впевнена, багатьох людей теж) противником атомної енергетики. У 1986 подібна позиція не була болісною, бо американська залежність від иноземної нафти ще не була оплачена двома іракськими війнами, друга з яких триває і є непередбачуваною як за вартістю, так і за наслідками. Тоді я ще не їздила до України, чия цілковита залежність від російських енергоносіїв серйозно загрожує політичній незалежності молодої держави. Це було також до того, як я на власній шкірі відчула наслідки глобального потепління.
Для протоколу: з табору твердих супротивників атомної енергії я перейшла до табору її обережних прихильників – бо вона, принаймні, дозволяє виграти час, потрібний для пошуків альтернативних джерел енергії, що зменшать нашу залежність від органічного палива. Але й альтернативи теж мають свою ціну. Наприклад, приборкавши Дніпро, третю за величиною ріку Европи, совєти перетворили її на низку мілководних водосховищ, де спекотного літа риба гине тисячами. Хоча, імовірно, використання сонячної чи вітрової енергії безпечніше для довкілля, видається, що ми мало що можемо зробити, аби задовільнити зростаюче споживання енергії, не породивши нових ризиків. Це вибір меншого зла.
До Чорнобиля імовірність руйнування реактора, хоча б одного з трьохсот існуючих у світі, вважалась настільки малою, що нею практично нехтували. Чорнобиль змінив її, збільшивши до одного розплавленого реактора кожні 30 років. Чи не зависока ціна? Дивовижна і неочікувана доля евакуаційної «Зони відчуження» навколо Чорнобиля – це лише частина відповіді. Я сподіваюся, що повна відповідь з’явиться у читача, котрий разом зі мною пройде стежками чарівного, прекрасного – і радіоактивного – Полинового лісу.
Пишу ці рядки після української Помаранчевої революції – мудрого, мирного, радісного пробудження, що змело авторитарного президента Леоніда Кучму і привело до влади опозиційного лідера Віктора Ющенка. Діоксинове отруєння, котре поскородило обличчя нового президента, вкривши його рубцями і шрамами, є німим свідченням диявольських методів старого режиму. Я палко сподіваюсь, що спотворення Ющенка буде подібним до радіоактивного забруднення Чорнобиля: жахлива рана, яка поступово щезає, зостаючись тривожною згадкою про минуле – і міцною підвалиною майбутнього.
Київ, Україна
Вересень 2005
