Юрій Шевельов. Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР. Валерій Марченко. Київський діалог
Юрій Шевельов. Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР. Валерій Марченко. Київський діалог
Сусідство імен Юрія Шевельова (1908 — 2002) і Валерія Марченка (1947 — 1984) на обкладинці однієї книжки лише на перший погляд може видатися несподіваним. Адже обидва вони — поважний мовознавець, який більшу частину життя перебував у еміграції, і молодий київський журналіст, якого безжально знищила система радянського тоталітаризму, — були українськими інтелігентами. Історія ж ХХ століття неспростовно свідчить: в УРСР свідомий своєї національної ідентичності інтелектуал завжди мав проблеми з режимом «червоної імперїі». А якщо він ще й дошукувався правди й справедливості в «українському питанні», влада таврувала його як «буржуазного націоналіста» і жорстоко розправлялася. Тому що, як пише Ю. Шевельов, «большевизм завжди означає русифікацію України й Білорусі, так само, як боротьба з большевизмом на Україні й Білорусі, щоб бути успішною, мусить включати в себе боротьбу з русифікацією».
Стаття Юрія Шевельова «Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР (крім російської)» (1947 р.), що завершується цим висновком, мала б належати до обов’язкової лектури українців. Вона із «залізною» науковою незаперечністю демонструє лукаву тактику більшовиків щодо української і білоруської мов у межах п’яти «етапів» — від 1919 до 1941 рр. Саме тактику, бо стратегією радянських комуністів була русифікація, злиття націй і перетворення їх у «единый советский народ».
Читаючи статтю Шевельова, неважко помітити, що нинішня влада в Україні багато чого повторює з русифікаційної практики більшовиків. Тому я б рекомендував особливо уважно простудіювати те, що стосується 1930 — 1938 років. «Коли в районі є хоч третина населення неукраїнська, то газету переводять на російську мову», — констатує Ю. Шевельов. А хіба це не нагадує норму антиконституційного «закону» Колесніченка — Ківалова, що дозволяє надавати мові статусу регіональної на вимогу 10 відсотків населення села, міста, району, області? Причому цією регіональною мовою — за поодинокими дрібними винятками — виявляється російська.
Хіба не чуємо ми раз у раз від різних політиканів-«лінгвістів» заклики звільнити український правопис від галицьких «впливів»: мовляв, нинішня українська — неправильна? Та це ж цілковитий повтор того, що в 1930-х робили всілякі кагановичі й хвилі (від Андрій Хвиля), запроваджуючи принцип «писати, як по-російськи»! І політичний ефект передбачається той самий: «більшовики намагалися знайти для своїх «реформ» літературної мови грунт серед східноукраїнської людности, розколюючи українців мовно», — резонно стверджує Ю. Шевельов.
Те ж саме — і з теорією «всьо равно»: її, як і раніше, активно культивують; «мовляв, українці так добре розуміють російську мову, що для них однаково, говорити по-українськи чи по-російськи». Тому «українці нібито прагнуть розмовляти російською мовою»; своя ж мова їм не дуже й потрібна...
Словом, читання статті Ю. Шевельова дає змогу не тільки переглянути «ретроспективу» згубної для націй радянської мовної політики, а й краще зрозуміти, що відбувається у номінально незалежній Україні...
Не «постарів» у багатьох аспектах і «Київський діалог» Валерія Марченка (1972). Написаний він у обставинах жорстокого наступу Москви і її ставленика Володимира Щербицького (першого секретаря ЦК КПУ) на українську інтелігенцію. Мовби продовжуючи традицію сковородинських діалогів, В. Марченко звів у гострому словесному диспуті українця й малороса, двох молодих киян, які ведуть мову про дражливі питання, що стосуються національних утисків в Україні. Один із них, 25-річний Алік, дотримується думки, що «все йде нормально»: у злитті націй немає нічого страшного; українська нація — слаборозвинена, тому й культурі її не під силу конкурувати з російською; «українське питання» — то клопіт вузького інтелігентського кола, і тільки...
Опонент Аліка (читай: Валерій Марченко) розгортає свою аргументацію, яка в суті своїй збігається з тим, про що в 1947 р. писав Ю. Шевельов. Він дезавуює єзуїтську політику, спрямовану на витискування, приниження, переслідування українського в УРСР. Чимало Марченкових рефлексій стосуються прихованих, або ж таких, що тлумачили з позиції сталінського «Краткого курса истории ВКП (б)», сторінок національної історії. Є тут згадки про репресії, що розпочалися зі сфабрикованого процесу СВУ; про «український геноцид 1933 року»; про замовчування культурних здобутків українців; про «вимивання» яскравих явищ у сфері кіно й пісенної культури; про «братні обійми» росіян, від яких «українці можуть загинути як культурна цілісність»...
«Київський діалог» був покликаний нагадати, що «приспана» Україна все одно пробудиться. Але для того, щоб це сталося, потрібні «голоси невдоволених перших»: «ці речники правди вказують своєму народові шлях для звільнення від рабства» і «саме за це їх переслідують і ув’язнюють». А далі В. Марченко, нічим не стримуючи свободу своєї безстрашної думки, cтавить діагноз політичному режиму в СРСР: він тримається на «відсутності елементарної законності», катуванні, насильстві, вбивствах без суду... Саме цими методами комуністична влада намагається нав’язати «хижу й по-варварському дику, невтримну теорію поглинання однією нацією інших». І все ж нівеляторська політика не має перспективи: вона наражається і наражатиметься на «дедалі зростаючий опір українців, всіх народів неоімперії».
Історія підтвердила цей прогноз Валерія Марченка. От тільки боротьба за своє національне самостояння для українців не закінчилася. Виявилося, що вже і в обставинах власної державності «рефлекси» національного самоперечення «малоросів» не вивітрилися остаточно, а зовнішній русифікаторський тиск не послабився...
Тож читаймо праці Юрія Шевельова й Валерія Марченка не тільки як наукові чи публіцистичні пам’ятки. Вслухаймося в їхні роздуми — і почуємо живі голоси своїх сучасників, чий розум і пристрасть додадуть нам енергії та віри.
Володимир ПАНЧЕНКО
Сусідство імен Юрія Шевельова (1908 — 2002) і Валерія Марченка (1947 — 1984) на обкладинці однієї книжки лише на перший погляд може видатися несподіваним. Адже обидва вони — поважний мовознавець, який більшу частину життя перебував у еміграції, і молодий київський журналіст, якого безжально знищила система радянського тоталітаризму, — були українськими інтелігентами. Історія ж ХХ століття неспростовно свідчить: в УРСР свідомий своєї національної ідентичності інтелектуал завжди мав проблеми з режимом «червоної імперїі». А якщо він ще й дошукувався правди й справедливості в «українському питанні», влада таврувала його як «буржуазного націоналіста» і жорстоко розправлялася. Тому що, як пише Ю. Шевельов, «большевизм завжди означає русифікацію України й Білорусі, так само, як боротьба з большевизмом на Україні й Білорусі, щоб бути успішною, мусить включати в себе боротьбу з русифікацією».
Стаття Юрія Шевельова «Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР (крім російської)» (1947 р.), що завершується цим висновком, мала б належати до обов’язкової лектури українців. Вона із «залізною» науковою незаперечністю демонструє лукаву тактику більшовиків щодо української і білоруської мов у межах п’яти «етапів» — від 1919 до 1941 рр. Саме тактику, бо стратегією радянських комуністів була русифікація, злиття націй і перетворення їх у «единый советский народ».
Читаючи статтю Шевельова, неважко помітити, що нинішня влада в Україні багато чого повторює з русифікаційної практики більшовиків. Тому я б рекомендував особливо уважно простудіювати те, що стосується 1930 — 1938 років. «Коли в районі є хоч третина населення неукраїнська, то газету переводять на російську мову», — констатує Ю. Шевельов. А хіба це не нагадує норму антиконституційного «закону» Колесніченка — Ківалова, що дозволяє надавати мові статусу регіональної на вимогу 10 відсотків населення села, міста, району, області? Причому цією регіональною мовою — за поодинокими дрібними винятками — виявляється російська.
Хіба не чуємо ми раз у раз від різних політиканів-«лінгвістів» заклики звільнити український правопис від галицьких «впливів»: мовляв, нинішня українська — неправильна? Та це ж цілковитий повтор того, що в 1930-х робили всілякі кагановичі й хвилі (від Андрій Хвиля), запроваджуючи принцип «писати, як по-російськи»! І політичний ефект передбачається той самий: «більшовики намагалися знайти для своїх «реформ» літературної мови грунт серед східноукраїнської людности, розколюючи українців мовно», — резонно стверджує Ю. Шевельов.
Те ж саме — і з теорією «всьо равно»: її, як і раніше, активно культивують; «мовляв, українці так добре розуміють російську мову, що для них однаково, говорити по-українськи чи по-російськи». Тому «українці нібито прагнуть розмовляти російською мовою»; своя ж мова їм не дуже й потрібна...
Словом, читання статті Ю. Шевельова дає змогу не тільки переглянути «ретроспективу» згубної для націй радянської мовної політики, а й краще зрозуміти, що відбувається у номінально незалежній Україні...
Не «постарів» у багатьох аспектах і «Київський діалог» Валерія Марченка (1972). Написаний він у обставинах жорстокого наступу Москви і її ставленика Володимира Щербицького (першого секретаря ЦК КПУ) на українську інтелігенцію. Мовби продовжуючи традицію сковородинських діалогів, В. Марченко звів у гострому словесному диспуті українця й малороса, двох молодих киян, які ведуть мову про дражливі питання, що стосуються національних утисків в Україні. Один із них, 25-річний Алік, дотримується думки, що «все йде нормально»: у злитті націй немає нічого страшного; українська нація — слаборозвинена, тому й культурі її не під силу конкурувати з російською; «українське питання» — то клопіт вузького інтелігентського кола, і тільки...
Опонент Аліка (читай: Валерій Марченко) розгортає свою аргументацію, яка в суті своїй збігається з тим, про що в 1947 р. писав Ю. Шевельов. Він дезавуює єзуїтську політику, спрямовану на витискування, приниження, переслідування українського в УРСР. Чимало Марченкових рефлексій стосуються прихованих, або ж таких, що тлумачили з позиції сталінського «Краткого курса истории ВКП (б)», сторінок національної історії. Є тут згадки про репресії, що розпочалися зі сфабрикованого процесу СВУ; про «український геноцид 1933 року»; про замовчування культурних здобутків українців; про «вимивання» яскравих явищ у сфері кіно й пісенної культури; про «братні обійми» росіян, від яких «українці можуть загинути як культурна цілісність»...
«Київський діалог» був покликаний нагадати, що «приспана» Україна все одно пробудиться. Але для того, щоб це сталося, потрібні «голоси невдоволених перших»: «ці речники правди вказують своєму народові шлях для звільнення від рабства» і «саме за це їх переслідують і ув’язнюють». А далі В. Марченко, нічим не стримуючи свободу своєї безстрашної думки, cтавить діагноз політичному режиму в СРСР: він тримається на «відсутності елементарної законності», катуванні, насильстві, вбивствах без суду... Саме цими методами комуністична влада намагається нав’язати «хижу й по-варварському дику, невтримну теорію поглинання однією нацією інших». І все ж нівеляторська політика не має перспективи: вона наражається і наражатиметься на «дедалі зростаючий опір українців, всіх народів неоімперії».
Історія підтвердила цей прогноз Валерія Марченка. От тільки боротьба за своє національне самостояння для українців не закінчилася. Виявилося, що вже і в обставинах власної державності «рефлекси» національного самоперечення «малоросів» не вивітрилися остаточно, а зовнішній русифікаторський тиск не послабився...
Тож читаймо праці Юрія Шевельова й Валерія Марченка не тільки як наукові чи публіцистичні пам’ятки. Вслухаймося в їхні роздуми — і почуємо живі голоси своїх сучасників, чий розум і пристрасть додадуть нам енергії та віри.
Володимир ПАНЧЕНКО
Сусідство імен Юрія Шевельова (1908 — 2002) і Валерія Марченка (1947 — 1984) на обкладинці однієї книжки лише на перший погляд може видатися несподіваним. Адже обидва вони — поважний мовознавець, який більшу частину життя перебував у еміграції, і молодий київський журналіст, якого безжально знищила система радянського тоталітаризму, — були українськими інтелігентами. Історія ж ХХ століття неспростовно свідчить: в УРСР свідомий своєї національної ідентичності інтелектуал завжди мав проблеми з режимом «червоної імперїі». А якщо він ще й дошукувався правди й справедливості в «українському питанні», влада таврувала його як «буржуазного націоналіста» і жорстоко розправлялася. Тому що, як пише Ю. Шевельов, «большевизм завжди означає русифікацію України й Білорусі, так само, як боротьба з большевизмом на Україні й Білорусі, щоб бути успішною, мусить включати в себе боротьбу з русифікацією».
Стаття Юрія Шевельова «Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР (крім російської)» (1947 р.), що завершується цим висновком, мала б належати до обов’язкової лектури українців. Вона із «залізною» науковою незаперечністю демонструє лукаву тактику більшовиків щодо української і білоруської мов у межах п’яти «етапів» — від 1919 до 1941 рр. Саме тактику, бо стратегією радянських комуністів була русифікація, злиття націй і перетворення їх у «единый советский народ».
Читаючи статтю Шевельова, неважко помітити, що нинішня влада в Україні багато чого повторює з русифікаційної практики більшовиків. Тому я б рекомендував особливо уважно простудіювати те, що стосується 1930 — 1938 років. «Коли в районі є хоч третина населення неукраїнська, то газету переводять на російську мову», — констатує Ю. Шевельов. А хіба це не нагадує норму антиконституційного «закону» Колесніченка — Ківалова, що дозволяє надавати мові статусу регіональної на вимогу 10 відсотків населення села, міста, району, області? Причому цією регіональною мовою — за поодинокими дрібними винятками — виявляється російська.
Хіба не чуємо ми раз у раз від різних політиканів-«лінгвістів» заклики звільнити український правопис від галицьких «впливів»: мовляв, нинішня українська — неправильна? Та це ж цілковитий повтор того, що в 1930-х робили всілякі кагановичі й хвилі (від Андрій Хвиля), запроваджуючи принцип «писати, як по-російськи»! І політичний ефект передбачається той самий: «більшовики намагалися знайти для своїх «реформ» літературної мови грунт серед східноукраїнської людности, розколюючи українців мовно», — резонно стверджує Ю. Шевельов.
Те ж саме — і з теорією «всьо равно»: її, як і раніше, активно культивують; «мовляв, українці так добре розуміють російську мову, що для них однаково, говорити по-українськи чи по-російськи». Тому «українці нібито прагнуть розмовляти російською мовою»; своя ж мова їм не дуже й потрібна...
Словом, читання статті Ю. Шевельова дає змогу не тільки переглянути «ретроспективу» згубної для націй радянської мовної політики, а й краще зрозуміти, що відбувається у номінально незалежній Україні...
Не «постарів» у багатьох аспектах і «Київський діалог» Валерія Марченка (1972). Написаний він у обставинах жорстокого наступу Москви і її ставленика Володимира Щербицького (першого секретаря ЦК КПУ) на українську інтелігенцію. Мовби продовжуючи традицію сковородинських діалогів, В. Марченко звів у гострому словесному диспуті українця й малороса, двох молодих киян, які ведуть мову про дражливі питання, що стосуються національних утисків в Україні. Один із них, 25-річний Алік, дотримується думки, що «все йде нормально»: у злитті націй немає нічого страшного; українська нація — слаборозвинена, тому й культурі її не під силу конкурувати з російською; «українське питання» — то клопіт вузького інтелігентського кола, і тільки...
Опонент Аліка (читай: Валерій Марченко) розгортає свою аргументацію, яка в суті своїй збігається з тим, про що в 1947 р. писав Ю. Шевельов. Він дезавуює єзуїтську політику, спрямовану на витискування, приниження, переслідування українського в УРСР. Чимало Марченкових рефлексій стосуються прихованих, або ж таких, що тлумачили з позиції сталінського «Краткого курса истории ВКП (б)», сторінок національної історії. Є тут згадки про репресії, що розпочалися зі сфабрикованого процесу СВУ; про «український геноцид 1933 року»; про замовчування культурних здобутків українців; про «вимивання» яскравих явищ у сфері кіно й пісенної культури; про «братні обійми» росіян, від яких «українці можуть загинути як культурна цілісність»...
«Київський діалог» був покликаний нагадати, що «приспана» Україна все одно пробудиться. Але для того, щоб це сталося, потрібні «голоси невдоволених перших»: «ці речники правди вказують своєму народові шлях для звільнення від рабства» і «саме за це їх переслідують і ув’язнюють». А далі В. Марченко, нічим не стримуючи свободу своєї безстрашної думки, cтавить діагноз політичному режиму в СРСР: він тримається на «відсутності елементарної законності», катуванні, насильстві, вбивствах без суду... Саме цими методами комуністична влада намагається нав’язати «хижу й по-варварському дику, невтримну теорію поглинання однією нацією інших». І все ж нівеляторська політика не має перспективи: вона наражається і наражатиметься на «дедалі зростаючий опір українців, всіх народів неоімперії».
Історія підтвердила цей прогноз Валерія Марченка. От тільки боротьба за своє національне самостояння для українців не закінчилася. Виявилося, що вже і в обставинах власної державності «рефлекси» національного самоперечення «малоросів» не вивітрилися остаточно, а зовнішній русифікаторський тиск не послабився...
Тож читаймо праці Юрія Шевельова й Валерія Марченка не тільки як наукові чи публіцистичні пам’ятки. Вслухаймося в їхні роздуми — і почуємо живі голоси своїх сучасників, чий розум і пристрасть додадуть нам енергії та віри.
Володимир ПАНЧЕНКО
