З Нотаток Редактора
З Нотаток Редактора
У наш час думка про те, що незалежна Польща неможлива без незалежної України, давно стала не лише загальним місцем польської політики, а й наріжним каменем суспільної думки країни на захід від Бугу. Півстоліття тому цю думку впроваджував у масову свідомість через свій паризький журнал «Культура» визначний польський суспільний мислитель ХХ ст. Єжи Ґедройць. Тоді багато польських читачів сприймали його думки як несподівані чи навіть зрадницькі, бо вони йшли врозріз із традиційною суспільною опінією поляків щодо українців. Ґедройць не був першим поляком, котрий прагнув знайти порозуміння з українцями на ґрунті рівноправності й взаємоповаги. Його діяльності в журналі Kultura після війни передувала тривала робота попередніх генерацій польської політичної думки: твори української школи польської літератури початку — середини ХІХ ст. (Міхал (Михайло) Чайковський, Міхал Ґрабовський, Тимко Падура, Броніслав Залєський та ін.), поляків-українофілів народовського напряму (Павлин Свєнціцький, Олександр-Ян Яблоновський, Валер’ян Калінка та ін.), галицьких політиків, котрі походили з земельної аристократії (Леон Сапєга, Влоджімєж (Володимир) Дідушицький, Володислав Федорович та ін.), представників ППС (Польської соціалістичної партії): Юзеф Пілсудський, Леон Василевський та ін.). Зрештою, великий вплив на Єжи Ґедройця повинна була справити і діяльність того відламу польської суспільної думки, який вийшов за межі польського табору і став виразником українських національних інтересів. Передусім ідеться про Володимира Антоновича та В’ячеслава Липинського.
Несприйняття українців як рівноправних партнерів у політичному співжитті двох сусідніх народів можна вважати рецидивом імперського мислення панівного у минулому народу. З іншого боку, у точці зору поляка не можна не побачити певної логіки й рації. Такої ж логіки, як та, якою керувалися англійці щодо ірландців, шведи — щодо фінів, німці — щодо тих самих поляків у Західній Польщі, росіяни — щодо українців і т.п. Якби українці були «історичною» нацією, вони, напевно, також мали б імперський комплекс щодо своїх «окраїн». Відмовлятися від володіння якимись територіями завжди складно, особливо якщо на ній продовжують жити твої кровні брати, коли про ці землі писалося у сотнях літературних і наукових творів, коли історична пам’ять твого народу на ментальному рівні ідентифікує її зі споконвічними землями етнічної Польщі. Зміна у ставленні можлива лише тоді, коли не просто збільшується військово-політичний спротив підбитої збройним шляхом покірної в минулому території, а й нарощуються культурні здобутки пригніченої нації, коли вона демонструє свою спроможність на самостійне життя, свою конкурентоспроможність із розвиненішою модерною культурою сусіда.
Обґрунтування права на продовження політичного панування над Україною для польського інтелектуала ХІХ ст. мало своє раціональне зерно. Воно не базувалося на етнографічному принципі, висловленому свого часу німецькою романтичною філософією: кожній нації — окрема національна держава. Це право мислилося в категоріях культури. Дарма, що сільські простори Забужжя до Дніпра заселені українськими селянами. Це зовсім не означає, що саме це селянство має панувати на Правобережній Україні та у Галичині. Головним чинником права нації на домінування на цих теренах є культурна перевага елітної верстви суспільства: польських землевласників, власників факторій, ксьондзів, учителів — усієї польської інтелігенції, котра у ХІХ ст. цілковито опанувала культурне життя Правобережної України і Галичини, поширювала там суспільні відносини, характерні для всієї колишньої Речі Посполитої, і через це вважала їх органічною частиною Польщі. Русини-селяни не були політичною нацією, а отже, на думку польської еліти, не повинні були відстоювати своїх національних прав. Вони перебували поза контекстом політичного життя. Нацією вважалася лише освічена шляхетська верства, яка у культурному плані була польською. Доля нижчого прошарку суспільства — пристосовуватися до польської меншості. Ідеалом польської суспільної думки була «Історична Польща» — відновлення Речі Посполитої у кордонах до Першого поділу 1772 року.
Не можна сказати, що поляки не намагалися привернути українців на свій бік. Обидві імперські потуги — і Польща, і Росія — намагалися мобілізувати українську людність під свої прапори. Для формування нових модерних ідентичностей залучався арсенал власних національних міфів, які мали формувати спільну російсько-українську та польсько-українську моделі колективної пам’яті на російській або польській основі. Росія провадила аналогічні дії щодо українців як на Лівобережній Україні, де польські впливи були відсутні, так і на Правобережжі, де вони були дуже значними. Польща перебувала у невигідній ситуації, оскільки вона не мала власної держави після 1791 року. Через це вона апелювала передусім до суспільних цінностей, сподівалася на вагу свого культурного впливу у Західній та Правобережній Україні.
Натомість Росія, котра після 1830 року стала на рейки побудови власної імперської нації, застосовувала силу державної машини і поліційного примусу. Її урядовий апарат, освіта і література впроваджували до масової свідомості міф про триєдиний «русский» народ, що складався з великоросів, малоросів та білорусів.
Щоб відокремитися від Росії, поляки намагалися здобути союзника в особі українців. Проповідуючи гасло «за нашу і вашу свободу», поляки пропонували українцям міф про федерацію народів, котрий ґрунтувався на міфі Люблінської унії 1569 року, уявленні про буцімто рівноправне і безконфліктне співіснування польського, литовського, українського і білоруського народів в межах ідеальної Речі Посполитої. Федерації примарної, бо йшлося не про рівноправне представництво народів у можливому державному органі такої республіки, а про представництво привілейованої польської верстви, яка мала стати основним репрезентантом України у межах колишніх воєводств старої Польщі: Галичини, Поділля, Волині та Київщини.
Якщо Росія пропонувала Україні деспотичного царя, монархію і поліційну державу, Польський проект передбачав утворення республіки, конституцію і демократичні порядки. Але переваги такого вибору перекреслювалися традиційною практикою, пам’яттю селянства про часи Козаччини та українсько-польського збройного протистояння. Мало хто з представників нової української інтелектуальної еліти вірив, що відновлення Польщі буде на користь українцям.
Інтелектуальну відповідь польському політичному домінуванню під новими покривками підготували самі ж «поляки», нащадки польської шляхти, яка більше не вважала себе польською. І дійсно, хіба польська культура в побуті є головним свідченням належності до неї? «Хлопомани» на чолі з Володимиром Антоновичем започаткували новий етап українського національно-визвольного руху, виставивши гасло повернення до народу, серед якого мешкаєш, засвоєння української мови і культури. У сфері національного це передбачало потребу для людей польського походження чи виховання припинити служити польським імперським національним інтересам і солідаризуватися з інтересами модерної української нації — того упослідженого селянства, яке тепер неначе одержувало свій власний інтелектуальний провід у особі колишніх представників польської шляхти. Ці діячі закликали до свідомого обрання української ідентичності. Доти вважалося, що українцем треба було народитися.
З 1860-х років усталений розклад національних сил докорінно змінився. Українці більше не були виключно селянами, сформувалася власна інтелігенція, серед якої значну частку становили люди польського походження. Цікаво, що серед нащадків козацької старшини Лівобережної України ми не спостерігаємо появу ініціативи «хлопоманства». Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші лівобережці долучилися до правобережців Володимира Антоновича, братів Рильських, Бориса Познанського й Костя Михальчука. Польська суспільна думка спочатку кваліфікувала останніх не інакше як ренегатів і зрадників польської нації.
Чому ж ідея української окремішності знаходила співчуття у людей польської культури? Інтелігенція Лівобережної України за доби російської влади була більш схильною до російського сервілізму. Вона була сильніше уражена хворобою «малоросійства», про що блискуче писав Євген Маланюк.
Нове покоління українських діячів польського походження у своєму трактуванні національного питання пішло далі. Продовжувач справи Володимира Антоновича В’ячеслав Липинський уже не закликав залишати польську культуру і шляхетство та переходити в український селянський стан. Він революційно інтерпретував саму польську шляхту в Україні як українську шляхту, полонізовану протягом XVІІІ — ХІХ століть. Отож, на його думку, для неї не було емоційних перепон для праці на українські політичні інтереси. Він скоротив ментальний шлях поляка до розуміння українських державних інтересів. Липинський уже не закликав до декласування шляхти, як це пропонував Антонович. Він, навпаки, ратував за збереження шляхетства, але у національному сенсі трактував його інакше. Замість вважати його провідною верствою польського суспільства, він хотів побачити у шляхті флагман модерного українства. Польське суспільство не зрозуміло Липинського так само, як і його попередників, він також одержав наличку ренегата, прозеліта чужої культури, зрадника польських інтересів. Причиною цього була його свідома відмова від Русі як польської політичної спадщини на користь України як нової національної якості.
І Володимир Антонович, і В’ячеслав Липинський належать до нової української нації, є світочами українського духу і думки. Єжи Ґедройць, навпаки, завжди залишався квінтесенцією поляка. Але він був проти традиційної ендецької (націонал-демократичної) політики силового поборювання українського руху, проповідуваної у загальнопольскому масштабі Романом Дмовським, а на українських «кресах» — його апологетом Францішком Равітою-Ґавронським. Якщо Дмовський волів домовитися про українців із росіянами, Ґедройць пропонував шукати порозуміння безпосередньо з українцями. Він вважав українську незалежність конче необхідною для відродження справді незалежної, некомуністичної Польщі.
Єжи Ґедройць ступив на шлях пошуку порозуміння з Україною в 1930-ті роки, у часи страшного протистояння українців і поляків у міжвоєнній Польщі. Акції пацифікації, табори для радикально налаштованих українців, терор ОУН проти польських урядовців, котрі реалізували культурно-політичну полонізацію українців в Другій Речі Посполитій. Він був прихильником угоди Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри, тому відчував провину за невиконану поляками обіцянку надати українським землям у складі Польщі автономію.
І все ж, до Другої світової війни Ґедройць не був прихильником незалежної соборної України. Він виступав за самостійну Україну, але в межах теренів, що відійшли до УРСР. У випадку Західної України він вважав цілком достатнім автономний статус. Підсумки Другої світової війни, її уроки переконали його в неможливості подальшого ігнорування поляками справи української державності. Щоб забезпечити своє політичне становище після війни, Польща мала розбудувати цілком рівноправні стосунки з Україною, Литвою і Білоруссю як повноцінними самостійними державами.
Він постійно контактував із провідними польськими публіцистами, істориками та мислителями, а також інтелектуалами, що представляли різні народи Східної Європи: росіянами, литовцями, білорусами й українцями. Сам Єжи Ґедройць писав дуже мало. Він був Редактором із великої літери (більшість написаних ним текстів так і підписано — Редактор). Ґедройць прагнув бути режисером, залишаючись за лаштунками тривалих докладних обговорень непростих стосунків між усіма народами Центральної та Східної Європи, спрямовуючи їх у напрямі визнання права України та інших сусідів Польщі на «Kresy Wschodnie» та незалежність від «старшого брата». Він тісно співпрацював із визначним українським еміграційним публіцистом Богданом Осадчуком, який був постійним дописувачем Kulrury. Ґедройць листувався з визначним українським істориком-концептуалістом Іваном Лисяком-Рудницьким, автором численних досліджень із історії політичної думки української еліти ХІХ — початку ХХ стст. Він був одним із ініціаторів видання антології української прози і поезії 1920-х років, яку підготував Юрій Лавріненко у США наприкінці 1950-х років1. Мало хто з пересічних читачів в сучасній Україні знає, що до широко знаного терміну «розстріляне відродження» опосередковано доклав руку і Єжи Ґедройць — людина, яка була переконана в рушійній силі культури.
Ґедройць розумів: для того, щоб думка стала дійсністю, вона спочатку мусить запанувати у думках сотень інтелектуалів, які прищеплюватимуть її десяткам тисяч. Не варто намертво хапатися за те, чого не можна утримати силою. Краще відшукати союзників серед колишніх ворогів, зробити їх друзями і адептами Нової Польщі — частини Оновленої Європи.
Спостерігаючи за нашою дійсністю, важко не згадати великого поляка. Він шукав миру і порозуміння між народами, а не роз’ятрювання старих «історичних» ран. Якби його бачення визначало поведінку сучасних польських політиків, не відбулося б чергового загострення польсько-українського діалогу через Волинську трагедію 1943 року. Проте хвилеві відкати польсько-українського порозуміння не можуть затьмарити справи Єжи Ґедройця. Його благородні починання завжди матимуть позитивне продовження. Сподіваємося, що ця збірка українських перекладів його виступів, інтерв’ю та газетних статей, написаних протягом останнього десятиріччя його життя, сприятиме справі зміцнення українсько-польської дружби.
Ігор ГИРИЧ
У наш час думка про те, що незалежна Польща неможлива без незалежної України, давно стала не лише загальним місцем польської політики, а й наріжним каменем суспільної думки країни на захід від Бугу. Півстоліття тому цю думку впроваджував у масову свідомість через свій паризький журнал «Культура» визначний польський суспільний мислитель ХХ ст. Єжи Ґедройць. Тоді багато польських читачів сприймали його думки як несподівані чи навіть зрадницькі, бо вони йшли врозріз із традиційною суспільною опінією поляків щодо українців. Ґедройць не був першим поляком, котрий прагнув знайти порозуміння з українцями на ґрунті рівноправності й взаємоповаги. Його діяльності в журналі Kultura після війни передувала тривала робота попередніх генерацій польської політичної думки: твори української школи польської літератури початку — середини ХІХ ст. (Міхал (Михайло) Чайковський, Міхал Ґрабовський, Тимко Падура, Броніслав Залєський та ін.), поляків-українофілів народовського напряму (Павлин Свєнціцький, Олександр-Ян Яблоновський, Валер’ян Калінка та ін.), галицьких політиків, котрі походили з земельної аристократії (Леон Сапєга, Влоджімєж (Володимир) Дідушицький, Володислав Федорович та ін.), представників ППС (Польської соціалістичної партії): Юзеф Пілсудський, Леон Василевський та ін.). Зрештою, великий вплив на Єжи Ґедройця повинна була справити і діяльність того відламу польської суспільної думки, який вийшов за межі польського табору і став виразником українських національних інтересів. Передусім ідеться про Володимира Антоновича та В’ячеслава Липинського.
Несприйняття українців як рівноправних партнерів у політичному співжитті двох сусідніх народів можна вважати рецидивом імперського мислення панівного у минулому народу. З іншого боку, у точці зору поляка не можна не побачити певної логіки й рації. Такої ж логіки, як та, якою керувалися англійці щодо ірландців, шведи — щодо фінів, німці — щодо тих самих поляків у Західній Польщі, росіяни — щодо українців і т.п. Якби українці були «історичною» нацією, вони, напевно, також мали б імперський комплекс щодо своїх «окраїн». Відмовлятися від володіння якимись територіями завжди складно, особливо якщо на ній продовжують жити твої кровні брати, коли про ці землі писалося у сотнях літературних і наукових творів, коли історична пам’ять твого народу на ментальному рівні ідентифікує її зі споконвічними землями етнічної Польщі. Зміна у ставленні можлива лише тоді, коли не просто збільшується військово-політичний спротив підбитої збройним шляхом покірної в минулому території, а й нарощуються культурні здобутки пригніченої нації, коли вона демонструє свою спроможність на самостійне життя, свою конкурентоспроможність із розвиненішою модерною культурою сусіда.
Обґрунтування права на продовження політичного панування над Україною для польського інтелектуала ХІХ ст. мало своє раціональне зерно. Воно не базувалося на етнографічному принципі, висловленому свого часу німецькою романтичною філософією: кожній нації — окрема національна держава. Це право мислилося в категоріях культури. Дарма, що сільські простори Забужжя до Дніпра заселені українськими селянами. Це зовсім не означає, що саме це селянство має панувати на Правобережній Україні та у Галичині. Головним чинником права нації на домінування на цих теренах є культурна перевага елітної верстви суспільства: польських землевласників, власників факторій, ксьондзів, учителів — усієї польської інтелігенції, котра у ХІХ ст. цілковито опанувала культурне життя Правобережної України і Галичини, поширювала там суспільні відносини, характерні для всієї колишньої Речі Посполитої, і через це вважала їх органічною частиною Польщі. Русини-селяни не були політичною нацією, а отже, на думку польської еліти, не повинні були відстоювати своїх національних прав. Вони перебували поза контекстом політичного життя. Нацією вважалася лише освічена шляхетська верства, яка у культурному плані була польською. Доля нижчого прошарку суспільства — пристосовуватися до польської меншості. Ідеалом польської суспільної думки була «Історична Польща» — відновлення Речі Посполитої у кордонах до Першого поділу 1772 року.
Не можна сказати, що поляки не намагалися привернути українців на свій бік. Обидві імперські потуги — і Польща, і Росія — намагалися мобілізувати українську людність під свої прапори. Для формування нових модерних ідентичностей залучався арсенал власних національних міфів, які мали формувати спільну російсько-українську та польсько-українську моделі колективної пам’яті на російській або польській основі. Росія провадила аналогічні дії щодо українців як на Лівобережній Україні, де польські впливи були відсутні, так і на Правобережжі, де вони були дуже значними. Польща перебувала у невигідній ситуації, оскільки вона не мала власної держави після 1791 року. Через це вона апелювала передусім до суспільних цінностей, сподівалася на вагу свого культурного впливу у Західній та Правобережній Україні.
Натомість Росія, котра після 1830 року стала на рейки побудови власної імперської нації, застосовувала силу державної машини і поліційного примусу. Її урядовий апарат, освіта і література впроваджували до масової свідомості міф про триєдиний «русский» народ, що складався з великоросів, малоросів та білорусів.
Щоб відокремитися від Росії, поляки намагалися здобути союзника в особі українців. Проповідуючи гасло «за нашу і вашу свободу», поляки пропонували українцям міф про федерацію народів, котрий ґрунтувався на міфі Люблінської унії 1569 року, уявленні про буцімто рівноправне і безконфліктне співіснування польського, литовського, українського і білоруського народів в межах ідеальної Речі Посполитої. Федерації примарної, бо йшлося не про рівноправне представництво народів у можливому державному органі такої республіки, а про представництво привілейованої польської верстви, яка мала стати основним репрезентантом України у межах колишніх воєводств старої Польщі: Галичини, Поділля, Волині та Київщини.
Якщо Росія пропонувала Україні деспотичного царя, монархію і поліційну державу, Польський проект передбачав утворення республіки, конституцію і демократичні порядки. Але переваги такого вибору перекреслювалися традиційною практикою, пам’яттю селянства про часи Козаччини та українсько-польського збройного протистояння. Мало хто з представників нової української інтелектуальної еліти вірив, що відновлення Польщі буде на користь українцям.
Інтелектуальну відповідь польському політичному домінуванню під новими покривками підготували самі ж «поляки», нащадки польської шляхти, яка більше не вважала себе польською. І дійсно, хіба польська культура в побуті є головним свідченням належності до неї? «Хлопомани» на чолі з Володимиром Антоновичем започаткували новий етап українського національно-визвольного руху, виставивши гасло повернення до народу, серед якого мешкаєш, засвоєння української мови і культури. У сфері національного це передбачало потребу для людей польського походження чи виховання припинити служити польським імперським національним інтересам і солідаризуватися з інтересами модерної української нації — того упослідженого селянства, яке тепер неначе одержувало свій власний інтелектуальний провід у особі колишніх представників польської шляхти. Ці діячі закликали до свідомого обрання української ідентичності. Доти вважалося, що українцем треба було народитися.
З 1860-х років усталений розклад національних сил докорінно змінився. Українці більше не були виключно селянами, сформувалася власна інтелігенція, серед якої значну частку становили люди польського походження. Цікаво, що серед нащадків козацької старшини Лівобережної України ми не спостерігаємо появу ініціативи «хлопоманства». Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші лівобережці долучилися до правобережців Володимира Антоновича, братів Рильських, Бориса Познанського й Костя Михальчука. Польська суспільна думка спочатку кваліфікувала останніх не інакше як ренегатів і зрадників польської нації.
Чому ж ідея української окремішності знаходила співчуття у людей польської культури? Інтелігенція Лівобережної України за доби російської влади була більш схильною до російського сервілізму. Вона була сильніше уражена хворобою «малоросійства», про що блискуче писав Євген Маланюк.
Нове покоління українських діячів польського походження у своєму трактуванні національного питання пішло далі. Продовжувач справи Володимира Антоновича В’ячеслав Липинський уже не закликав залишати польську культуру і шляхетство та переходити в український селянський стан. Він революційно інтерпретував саму польську шляхту в Україні як українську шляхту, полонізовану протягом XVІІІ — ХІХ століть. Отож, на його думку, для неї не було емоційних перепон для праці на українські політичні інтереси. Він скоротив ментальний шлях поляка до розуміння українських державних інтересів. Липинський уже не закликав до декласування шляхти, як це пропонував Антонович. Він, навпаки, ратував за збереження шляхетства, але у національному сенсі трактував його інакше. Замість вважати його провідною верствою польського суспільства, він хотів побачити у шляхті флагман модерного українства. Польське суспільство не зрозуміло Липинського так само, як і його попередників, він також одержав наличку ренегата, прозеліта чужої культури, зрадника польських інтересів. Причиною цього була його свідома відмова від Русі як польської політичної спадщини на користь України як нової національної якості.
І Володимир Антонович, і В’ячеслав Липинський належать до нової української нації, є світочами українського духу і думки. Єжи Ґедройць, навпаки, завжди залишався квінтесенцією поляка. Але він був проти традиційної ендецької (націонал-демократичної) політики силового поборювання українського руху, проповідуваної у загальнопольскому масштабі Романом Дмовським, а на українських «кресах» — його апологетом Францішком Равітою-Ґавронським. Якщо Дмовський волів домовитися про українців із росіянами, Ґедройць пропонував шукати порозуміння безпосередньо з українцями. Він вважав українську незалежність конче необхідною для відродження справді незалежної, некомуністичної Польщі.
Єжи Ґедройць ступив на шлях пошуку порозуміння з Україною в 1930-ті роки, у часи страшного протистояння українців і поляків у міжвоєнній Польщі. Акції пацифікації, табори для радикально налаштованих українців, терор ОУН проти польських урядовців, котрі реалізували культурно-політичну полонізацію українців в Другій Речі Посполитій. Він був прихильником угоди Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри, тому відчував провину за невиконану поляками обіцянку надати українським землям у складі Польщі автономію.
І все ж, до Другої світової війни Ґедройць не був прихильником незалежної соборної України. Він виступав за самостійну Україну, але в межах теренів, що відійшли до УРСР. У випадку Західної України він вважав цілком достатнім автономний статус. Підсумки Другої світової війни, її уроки переконали його в неможливості подальшого ігнорування поляками справи української державності. Щоб забезпечити своє політичне становище після війни, Польща мала розбудувати цілком рівноправні стосунки з Україною, Литвою і Білоруссю як повноцінними самостійними державами.
Він постійно контактував із провідними польськими публіцистами, істориками та мислителями, а також інтелектуалами, що представляли різні народи Східної Європи: росіянами, литовцями, білорусами й українцями. Сам Єжи Ґедройць писав дуже мало. Він був Редактором із великої літери (більшість написаних ним текстів так і підписано — Редактор). Ґедройць прагнув бути режисером, залишаючись за лаштунками тривалих докладних обговорень непростих стосунків між усіма народами Центральної та Східної Європи, спрямовуючи їх у напрямі визнання права України та інших сусідів Польщі на «Kresy Wschodnie» та незалежність від «старшого брата». Він тісно співпрацював із визначним українським еміграційним публіцистом Богданом Осадчуком, який був постійним дописувачем Kulrury. Ґедройць листувався з визначним українським істориком-концептуалістом Іваном Лисяком-Рудницьким, автором численних досліджень із історії політичної думки української еліти ХІХ — початку ХХ стст. Він був одним із ініціаторів видання антології української прози і поезії 1920-х років, яку підготував Юрій Лавріненко у США наприкінці 1950-х років1. Мало хто з пересічних читачів в сучасній Україні знає, що до широко знаного терміну «розстріляне відродження» опосередковано доклав руку і Єжи Ґедройць — людина, яка була переконана в рушійній силі культури.
Ґедройць розумів: для того, щоб думка стала дійсністю, вона спочатку мусить запанувати у думках сотень інтелектуалів, які прищеплюватимуть її десяткам тисяч. Не варто намертво хапатися за те, чого не можна утримати силою. Краще відшукати союзників серед колишніх ворогів, зробити їх друзями і адептами Нової Польщі — частини Оновленої Європи.
Спостерігаючи за нашою дійсністю, важко не згадати великого поляка. Він шукав миру і порозуміння між народами, а не роз’ятрювання старих «історичних» ран. Якби його бачення визначало поведінку сучасних польських політиків, не відбулося б чергового загострення польсько-українського діалогу через Волинську трагедію 1943 року. Проте хвилеві відкати польсько-українського порозуміння не можуть затьмарити справи Єжи Ґедройця. Його благородні починання завжди матимуть позитивне продовження. Сподіваємося, що ця збірка українських перекладів його виступів, інтерв’ю та газетних статей, написаних протягом останнього десятиріччя його життя, сприятиме справі зміцнення українсько-польської дружби.
Ігор ГИРИЧ
У наш час думка про те, що незалежна Польща неможлива без незалежної України, давно стала не лише загальним місцем польської політики, а й наріжним каменем суспільної думки країни на захід від Бугу. Півстоліття тому цю думку впроваджував у масову свідомість через свій паризький журнал «Культура» визначний польський суспільний мислитель ХХ ст. Єжи Ґедройць. Тоді багато польських читачів сприймали його думки як несподівані чи навіть зрадницькі, бо вони йшли врозріз із традиційною суспільною опінією поляків щодо українців. Ґедройць не був першим поляком, котрий прагнув знайти порозуміння з українцями на ґрунті рівноправності й взаємоповаги. Його діяльності в журналі Kultura після війни передувала тривала робота попередніх генерацій польської політичної думки: твори української школи польської літератури початку — середини ХІХ ст. (Міхал (Михайло) Чайковський, Міхал Ґрабовський, Тимко Падура, Броніслав Залєський та ін.), поляків-українофілів народовського напряму (Павлин Свєнціцький, Олександр-Ян Яблоновський, Валер’ян Калінка та ін.), галицьких політиків, котрі походили з земельної аристократії (Леон Сапєга, Влоджімєж (Володимир) Дідушицький, Володислав Федорович та ін.), представників ППС (Польської соціалістичної партії): Юзеф Пілсудський, Леон Василевський та ін.). Зрештою, великий вплив на Єжи Ґедройця повинна була справити і діяльність того відламу польської суспільної думки, який вийшов за межі польського табору і став виразником українських національних інтересів. Передусім ідеться про Володимира Антоновича та В’ячеслава Липинського.
Несприйняття українців як рівноправних партнерів у політичному співжитті двох сусідніх народів можна вважати рецидивом імперського мислення панівного у минулому народу. З іншого боку, у точці зору поляка не можна не побачити певної логіки й рації. Такої ж логіки, як та, якою керувалися англійці щодо ірландців, шведи — щодо фінів, німці — щодо тих самих поляків у Західній Польщі, росіяни — щодо українців і т.п. Якби українці були «історичною» нацією, вони, напевно, також мали б імперський комплекс щодо своїх «окраїн». Відмовлятися від володіння якимись територіями завжди складно, особливо якщо на ній продовжують жити твої кровні брати, коли про ці землі писалося у сотнях літературних і наукових творів, коли історична пам’ять твого народу на ментальному рівні ідентифікує її зі споконвічними землями етнічної Польщі. Зміна у ставленні можлива лише тоді, коли не просто збільшується військово-політичний спротив підбитої збройним шляхом покірної в минулому території, а й нарощуються культурні здобутки пригніченої нації, коли вона демонструє свою спроможність на самостійне життя, свою конкурентоспроможність із розвиненішою модерною культурою сусіда.
Обґрунтування права на продовження політичного панування над Україною для польського інтелектуала ХІХ ст. мало своє раціональне зерно. Воно не базувалося на етнографічному принципі, висловленому свого часу німецькою романтичною філософією: кожній нації — окрема національна держава. Це право мислилося в категоріях культури. Дарма, що сільські простори Забужжя до Дніпра заселені українськими селянами. Це зовсім не означає, що саме це селянство має панувати на Правобережній Україні та у Галичині. Головним чинником права нації на домінування на цих теренах є культурна перевага елітної верстви суспільства: польських землевласників, власників факторій, ксьондзів, учителів — усієї польської інтелігенції, котра у ХІХ ст. цілковито опанувала культурне життя Правобережної України і Галичини, поширювала там суспільні відносини, характерні для всієї колишньої Речі Посполитої, і через це вважала їх органічною частиною Польщі. Русини-селяни не були політичною нацією, а отже, на думку польської еліти, не повинні були відстоювати своїх національних прав. Вони перебували поза контекстом політичного життя. Нацією вважалася лише освічена шляхетська верства, яка у культурному плані була польською. Доля нижчого прошарку суспільства — пристосовуватися до польської меншості. Ідеалом польської суспільної думки була «Історична Польща» — відновлення Речі Посполитої у кордонах до Першого поділу 1772 року.
Не можна сказати, що поляки не намагалися привернути українців на свій бік. Обидві імперські потуги — і Польща, і Росія — намагалися мобілізувати українську людність під свої прапори. Для формування нових модерних ідентичностей залучався арсенал власних національних міфів, які мали формувати спільну російсько-українську та польсько-українську моделі колективної пам’яті на російській або польській основі. Росія провадила аналогічні дії щодо українців як на Лівобережній Україні, де польські впливи були відсутні, так і на Правобережжі, де вони були дуже значними. Польща перебувала у невигідній ситуації, оскільки вона не мала власної держави після 1791 року. Через це вона апелювала передусім до суспільних цінностей, сподівалася на вагу свого культурного впливу у Західній та Правобережній Україні.
Натомість Росія, котра після 1830 року стала на рейки побудови власної імперської нації, застосовувала силу державної машини і поліційного примусу. Її урядовий апарат, освіта і література впроваджували до масової свідомості міф про триєдиний «русский» народ, що складався з великоросів, малоросів та білорусів.
Щоб відокремитися від Росії, поляки намагалися здобути союзника в особі українців. Проповідуючи гасло «за нашу і вашу свободу», поляки пропонували українцям міф про федерацію народів, котрий ґрунтувався на міфі Люблінської унії 1569 року, уявленні про буцімто рівноправне і безконфліктне співіснування польського, литовського, українського і білоруського народів в межах ідеальної Речі Посполитої. Федерації примарної, бо йшлося не про рівноправне представництво народів у можливому державному органі такої республіки, а про представництво привілейованої польської верстви, яка мала стати основним репрезентантом України у межах колишніх воєводств старої Польщі: Галичини, Поділля, Волині та Київщини.
Якщо Росія пропонувала Україні деспотичного царя, монархію і поліційну державу, Польський проект передбачав утворення республіки, конституцію і демократичні порядки. Але переваги такого вибору перекреслювалися традиційною практикою, пам’яттю селянства про часи Козаччини та українсько-польського збройного протистояння. Мало хто з представників нової української інтелектуальної еліти вірив, що відновлення Польщі буде на користь українцям.
Інтелектуальну відповідь польському політичному домінуванню під новими покривками підготували самі ж «поляки», нащадки польської шляхти, яка більше не вважала себе польською. І дійсно, хіба польська культура в побуті є головним свідченням належності до неї? «Хлопомани» на чолі з Володимиром Антоновичем започаткували новий етап українського національно-визвольного руху, виставивши гасло повернення до народу, серед якого мешкаєш, засвоєння української мови і культури. У сфері національного це передбачало потребу для людей польського походження чи виховання припинити служити польським імперським національним інтересам і солідаризуватися з інтересами модерної української нації — того упослідженого селянства, яке тепер неначе одержувало свій власний інтелектуальний провід у особі колишніх представників польської шляхти. Ці діячі закликали до свідомого обрання української ідентичності. Доти вважалося, що українцем треба було народитися.
З 1860-х років усталений розклад національних сил докорінно змінився. Українці більше не були виключно селянами, сформувалася власна інтелігенція, серед якої значну частку становили люди польського походження. Цікаво, що серед нащадків козацької старшини Лівобережної України ми не спостерігаємо появу ініціативи «хлопоманства». Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші лівобережці долучилися до правобережців Володимира Антоновича, братів Рильських, Бориса Познанського й Костя Михальчука. Польська суспільна думка спочатку кваліфікувала останніх не інакше як ренегатів і зрадників польської нації.
Чому ж ідея української окремішності знаходила співчуття у людей польської культури? Інтелігенція Лівобережної України за доби російської влади була більш схильною до російського сервілізму. Вона була сильніше уражена хворобою «малоросійства», про що блискуче писав Євген Маланюк.
Нове покоління українських діячів польського походження у своєму трактуванні національного питання пішло далі. Продовжувач справи Володимира Антоновича В’ячеслав Липинський уже не закликав залишати польську культуру і шляхетство та переходити в український селянський стан. Він революційно інтерпретував саму польську шляхту в Україні як українську шляхту, полонізовану протягом XVІІІ — ХІХ століть. Отож, на його думку, для неї не було емоційних перепон для праці на українські політичні інтереси. Він скоротив ментальний шлях поляка до розуміння українських державних інтересів. Липинський уже не закликав до декласування шляхти, як це пропонував Антонович. Він, навпаки, ратував за збереження шляхетства, але у національному сенсі трактував його інакше. Замість вважати його провідною верствою польського суспільства, він хотів побачити у шляхті флагман модерного українства. Польське суспільство не зрозуміло Липинського так само, як і його попередників, він також одержав наличку ренегата, прозеліта чужої культури, зрадника польських інтересів. Причиною цього була його свідома відмова від Русі як польської політичної спадщини на користь України як нової національної якості.
І Володимир Антонович, і В’ячеслав Липинський належать до нової української нації, є світочами українського духу і думки. Єжи Ґедройць, навпаки, завжди залишався квінтесенцією поляка. Але він був проти традиційної ендецької (націонал-демократичної) політики силового поборювання українського руху, проповідуваної у загальнопольскому масштабі Романом Дмовським, а на українських «кресах» — його апологетом Францішком Равітою-Ґавронським. Якщо Дмовський волів домовитися про українців із росіянами, Ґедройць пропонував шукати порозуміння безпосередньо з українцями. Він вважав українську незалежність конче необхідною для відродження справді незалежної, некомуністичної Польщі.
Єжи Ґедройць ступив на шлях пошуку порозуміння з Україною в 1930-ті роки, у часи страшного протистояння українців і поляків у міжвоєнній Польщі. Акції пацифікації, табори для радикально налаштованих українців, терор ОУН проти польських урядовців, котрі реалізували культурно-політичну полонізацію українців в Другій Речі Посполитій. Він був прихильником угоди Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри, тому відчував провину за невиконану поляками обіцянку надати українським землям у складі Польщі автономію.
І все ж, до Другої світової війни Ґедройць не був прихильником незалежної соборної України. Він виступав за самостійну Україну, але в межах теренів, що відійшли до УРСР. У випадку Західної України він вважав цілком достатнім автономний статус. Підсумки Другої світової війни, її уроки переконали його в неможливості подальшого ігнорування поляками справи української державності. Щоб забезпечити своє політичне становище після війни, Польща мала розбудувати цілком рівноправні стосунки з Україною, Литвою і Білоруссю як повноцінними самостійними державами.
Він постійно контактував із провідними польськими публіцистами, істориками та мислителями, а також інтелектуалами, що представляли різні народи Східної Європи: росіянами, литовцями, білорусами й українцями. Сам Єжи Ґедройць писав дуже мало. Він був Редактором із великої літери (більшість написаних ним текстів так і підписано — Редактор). Ґедройць прагнув бути режисером, залишаючись за лаштунками тривалих докладних обговорень непростих стосунків між усіма народами Центральної та Східної Європи, спрямовуючи їх у напрямі визнання права України та інших сусідів Польщі на «Kresy Wschodnie» та незалежність від «старшого брата». Він тісно співпрацював із визначним українським еміграційним публіцистом Богданом Осадчуком, який був постійним дописувачем Kulrury. Ґедройць листувався з визначним українським істориком-концептуалістом Іваном Лисяком-Рудницьким, автором численних досліджень із історії політичної думки української еліти ХІХ — початку ХХ стст. Він був одним із ініціаторів видання антології української прози і поезії 1920-х років, яку підготував Юрій Лавріненко у США наприкінці 1950-х років1. Мало хто з пересічних читачів в сучасній Україні знає, що до широко знаного терміну «розстріляне відродження» опосередковано доклав руку і Єжи Ґедройць — людина, яка була переконана в рушійній силі культури.
Ґедройць розумів: для того, щоб думка стала дійсністю, вона спочатку мусить запанувати у думках сотень інтелектуалів, які прищеплюватимуть її десяткам тисяч. Не варто намертво хапатися за те, чого не можна утримати силою. Краще відшукати союзників серед колишніх ворогів, зробити їх друзями і адептами Нової Польщі — частини Оновленої Європи.
Спостерігаючи за нашою дійсністю, важко не згадати великого поляка. Він шукав миру і порозуміння між народами, а не роз’ятрювання старих «історичних» ран. Якби його бачення визначало поведінку сучасних польських політиків, не відбулося б чергового загострення польсько-українського діалогу через Волинську трагедію 1943 року. Проте хвилеві відкати польсько-українського порозуміння не можуть затьмарити справи Єжи Ґедройця. Його благородні починання завжди матимуть позитивне продовження. Сподіваємося, що ця збірка українських перекладів його виступів, інтерв’ю та газетних статей, написаних протягом останнього десятиріччя його життя, сприятиме справі зміцнення українсько-польської дружби.
Ігор ГИРИЧ
